А щоб того самого не сталося й зі мною, я не даю виманити себе з ліжка, хоч цей чоловік обіцяє мені золоті гори. Він подає до суду заяву за заявою, працює пліч-о-пліч з моїм адвокатом, наполягає, щоб справу переглянули, домагається, щоб Оскара виправдали, щоб його випустили на волю — годі гноїти нашого Оскара в цьому інтернаті! — і все тільки через те, що Клеп не хоче лишити мене в моєму ліжку.
А проте я не шкодую, що, винаймаючи в Цайдлєра кімнатку, поставив товариша на ноги, і він тепер не лише стоїть, а й топчеться, а часом навіть бігає. Якщо не брати до уваги отих гнітючих годин, які я, поринувши в роздуми, присвячував сестрі Доротеї, то життя в мене настало тоді цілком безтурботне.
— Слухай, Клепе! — ляснув я його по плечу. — А чи не організувати нам джазоркестру?
Він лагідно поплескав мене по горбу, якого любив майже так само, як і своє черево.
— Ми з Оскаром організовуємо джазоркестр! — оголосив Клеп на весь світ. — Бракує лише путящого гітариста — такого, щоб умів урізати й на банджо.
Насправді до барабана й флейти потрібен ще один інструмент, який веде мелодію. Непогано було б, звісно, придбати й контрабаса, навіть із боку суто зорового, одначе знайти контрабасиста вже тоді було не так просто, тож ми наполегливо шукали собі гітариста. Ми частенько ходили в кіно, по двічі на тиждень, як я вже й розповідав наприпочатку, фотографувалися й за пивом та кров'янкою з цибулею викидали з паспортними знімками всілякі коники. Клеп під той час надибав десь руду Ільзу, з дурної голови подарував їй свою фотокарточку й уже через це мусив на ній одружитись. А ось гітарист нам не траплявся, й квит.
Дюсельдорфське Старе місто з його невеличкими круглими шибками, випуклими посередині, з гірчицею на сирі, з пивним духом і нижньорайнським розгойдуванням за довгими столами я вже трохи знав завдяки Академії мистецтв, де працював натурником, одначе пізнати ці квартали по-справжньому мені судилося лише поруч із Клепом. Ми шукали гітариста поблизу церкви святого Ламберта, в усіх забігайлівках, а надто — на Ратінґерштрасе, в «Однорозі», бо на танцях там грав Бобі й іноді дозволяв нам виступити з флейтою і барабаном; Бобі розхвалював мою бляшанку, хоч і сам був чудовий ударник, щоправда, на правій руці в нього бракувало одного пальця.
Гітариста ми не знайшли і в «Однорозі», проте я там трохи набив руку, до того ж не втратив деяких навичок, набутих іще в часи фронтового театру, й невдовзі вже міг би стати непоганим ударником, якби на перешкоді мені час від часу не ставала сестра Доротея.
Половина з того, про що я думав-передумував, — про неї. Та з цим ще можна було б якось миритися, якби друга половина була цілком і повністю присвячена барабанові. Але насправді виходило так, що починав я міркувати про барабан, а закінчував — про брошку з червоним хрестом у сестри Доротеї. Клеп, щоправда, віртуозно перекривав своєю флейтою усі мої огріхи, проте щоразу скрушно хитав головою, спостерігаючи, як Оскар поринає в роздуми.
— Може, ти хочеш їсти? Замовити кров'янку?
Причину всіх страждань у цьому світі Клеп убачав у вовчому голоді, тож не мав сумніву, що будь-якого страждання можна позбутися за допомогою порції кров'янки. На ту пору Оскар поглинав гори свіжої кров'янки з накришеною цибулею, запиваючи все це пивом, аби лиш його товариш гадав, що Оскареве страждання називається голод, а не сестра Доротея.
Ми здебільшого дуже рано виходили з помешкання Цайдлєра на Юліхенштрасе й снідали десь у Старому місті. А до Академії я тепер забігав лише тоді, коли нам потрібні були гроші на кіно. Муза Ула тим часом устигла чи то втретє, чи то вчетверте заручитися з художником Ланкесом і вже не відходила від нього, бо він почав одержувати свої перші великі промислові замовлення. Одначе позування без Ули не давало Оскарові ніякої втіхи — його знов спотворювали, страшенно замальовували чорним, отож я весь час був зі своїм товаришем Клепом, бо спокою не знаходив і в Марії з Куртиком. У неї щовечора виснув отой її шеф і одружений залицяльник Штенцель.
Якось — це було на початку осени сорок дев'ятого, — коли ми з Клепом, кожен зі своїм інструментом, повиходили з кімнат і зустрілися в коридорі, під дверима з молочно-білою шибкою, вже маючи намір вийти з помешкання, Цайдлєр трохи прочинив двері своєї вітальні й спальні воднораз і гукнув нас.