Нема потреби переказувати вам те, про що Оскар думав або що він бездумно прокручував у голові, не в змозі заснути. Тепер я, здається, вже знайшов причину тодішнього свого безсоння. Перед тим, як лягти спати, я трохи постояв босоніж на своєму новому килимку біля ліжка, на отому обрізку від постілки. Кокосові волокна довірилися моїм босим ступням, вони ніби проникали крізь шкіру мені в кров. І навіть коли я вже давно ліг, то й далі стояв на кокосових волокнах і тому не міг склепити очі; бо ніщо так не збуджує, не проганяє сон і не розбурхує думки, як постілка з кокосових волокон, коли на ній стоїш босоніж.
Оскар ще довго — далеко за північ, години до третьої — стояв на кокосовому килимку й водночас лежав у ліжку, не змикаючи очей. Аж раптом він почув, як у коридорі рипнули одні двері, потім іще одні. «Либонь, то Клеп уже прийшов додому, щоправда, без гітариста, зате напханий кров'янкою», — подумав я, хоч і розумів, що й одні, й другі двері відчиняв не Клеп. А потім я сказав собі: «Коли вже ти марно перекидаєшся тут з боку на бік і однаково відчуваєш на підошвах кокосові волокна, то краще вже вилізь із постелі й стань на кокосовий килимок перед ліжком по-справжньому, а не тільки подумки». Так Оскар і зробив. І це дало свої наслідки. Тільки-но я став на килимок, як той сімдесятип'ятисантиметровий обрізок нагадав мені крізь підошви про своє походження — про сім метрів і сорок три сантиметри кокосової постілки в коридорі. Чи то через те, що мені стало шкода відтятого шматка кокосових волокон, чи то, може, через те, що я почув двері в коридорі й подумав, що повернувся Клеп, хоч і не вірив у це, але Оскар нахилився, взяв — адже він, як лягав, піжами так і не знайшов, — отож узяв обіруч за два ріжки свого кокосового килимка перед ліжком, розставив ноги, щоб стояти не на кокосових волокнах, а на голій підлозі, протяг килимка між ногами знизу вгору й стояв, тримаючи отих сімдесят п’ять сантиметрів перед своїм голим тілом заввишки один метр і двадцять один сантиметр, одне слово, досить вправно затулив свою голизну. Але тепер я майже весь, від ключиць до колін, потрапив під вплив кокосових волокон. І цей вплив став ще відчутнішим, коли Оскар, затуляючись своїм волокнистим одінням, вийшов з темної кімнати до темного коридору й опинився на кокосовій постілці.
Чи ж дивно, що я, гнаний волокнами, поквапно ступив кілька кроків — хотілося ж позбутися того впливу ще й під ногами, хотілося врятуватись — і рушив туди, де на підлозі не було жодних кокосових волокон, — до вбиральні.
Але у вбиральні стояла така сама темінь, як і в коридорі та в Оскаровій кімнатці. І все ж таки у вбиральні хтось був. Мені дав знати про це короткий жіночий скрик. Крім того, моя кокосова шкура наштовхнулася на коліна людини, що сиділа переді мною. А позаяк тікати із вбиральні я й не думав — адже позад мене грізно лежала кокосова постілка, — та, що сиділа переді мною, вирішила мене прогнати:
— Хто ви такий? Що вам тут треба? Ідіть геть!
Пані Цайдлєр цей голос на міг належати аж ніяк. Потім трохи плаксиво він промовив:
— Хто ви?
— А ви вгадайте, сестро Доротея, — зважився пожартувати я, щоб якось розвіяти певну напруженість нашої зустрічі.
Одначе вгадувати вона не схотіла, натомість підвелася й, щоб випхнути мене в коридор на постілку, в темряві випростала в мій бік руки, тільки підняла їх надто високо й штурханула ними поверх моєї голови в порожнечу, а тоді спробувала мацнути нижче, але схопила не мене, а отого волокнистого фартуха, мою кокосову шкуру, скрикнула ще раз (і чого це жінки тільки що — відразу в крик?); видко, сестра Доротея мене з кимось сплутала, бо вся аж затремтіла й прошепотіла:
— О Боже, либонь, диявол!
Почувши це, я тихенько захихотів, але так, без злости. Однак вона подумала, що то хихотить диявол, а мені слово «диявол» не подобалось, і коли вона ще раз, але вже досить-таки жалісно спитала: «Хто ви?» — Оскар відповів:
— Я — сатана, прийшов навідати сестру Доротею!
Вона на це:
— О Господи, але чому, чому?
Я, помалу входячи в роль і змушуючи сатану в собі працювати суфлером: