— Бо сатана кохає сестру Доротею!
— Ні, ні, ні! Я не хочу! — ще встигла видихнути вона, спробувала вивинутись, але знов наштовхнулася на сатанинські волокна мого одіння — нічна сорочечка в неї була, певно, геть тоненька, — до того ж усі десять її пальчиків заплуталися в спокусливих кокосових джунглях, і вона одразу втратила волю й ослабла. Певна річ, то саме через це сестра Доротея нахилилася вперед. Відвівши від себе кокосову шкуру, я підхопив на неї сестру Доротею, що падала з ніг, хвилю так потримав її, щоб ухвалити рішення, яке відповідало б моїй сатанинській ролі, потім, трохи відступивши назад, дав їй стати навколішки, простежив, однак, щоб її коліна опустилися не на холодні кахлі у вбиральні, а на кокосову постілку в коридорі, дав їй нарешті легенько відкинутися назад, головою на захід, себто в бік Кліповоі кімнати, й простягтися на повен зріст на кокосовій постілці, а позаяк спиною — на довжину щонайменше один метр і шістдесят сантиметрів — вона лежала на кокосовій постілці, то я накрив її таким самим волокнистим матеріалом і зверху, щоправда, тут я мав його лише сімдесят п'ять сантиметрів; свій невеличкий килимок я підтяг їй до самого підборіддя, але тепер його нижній край закрив її стегна, тож довелося підтягти килимка на сантиметрів десять вище й затулити ним її рота, проте ніс у сестри Доротеї виглядав, так що дихати вона могла вільно; вона й сопіла, та ще й як сопіла, коли Оскар улігся й собі, влігся на колишній свій килимок перед ліжком і заходився це рясноволокнисте плетиво розгойдувати, не намагаючись, однак, припасти безпосередньо до тіла сестри Доротеї, він хотів лише, щоб спершу вплив кокосових волокон відчула на собі й вона, і навіть знов завів з нею розмову, а вона й далі була безвольна, все шепотіла: «О Господи! О Господи!» — і раз у раз питала в Оскара, як його звати й хто він такий, і вся здригалася між кокосовою постілкою й кокосовим килимком, коли я називав себе сатаною й вимовляв це слово по-сатанинському, з шипінням і, вживаючи загальновідомих слів, казав, що мешкаю в пеклі, а сам тим часом заповзято вовтузився на своєму килимку з-перед ліжка, совав ним туди-сюди, бо ж кокосові волокна вочевидь будили в сестри Доротеї ті самі почуття, які багато років тому в моєї коханої Марії будив шипучий порошок, з тією лишень різницею, що порошок мене успішно заводив і наструнчував, тоді як тут, на кокосовому килимку з-перед ліжка мене спіткала ганебна невдача. Кинути якір мені не пощастило. Те, що за часів шипучки, а досить частенько й опісля виявлялося цупким і цілеспрямованим, тепер, під знаком кокосових волокон, похнюпило голову, лишаючись байдужим і мізерним, мети перед собою не бачило, не відгукувалося ні на заклики, ні на мої хитрощі й суто інтелектуальні вмовляння, ані на зітхання та стогін сестри Доротеї, яка охала, ахала, повискувала й шепотіла:
— Увійди ж, сатано, увійди!
І мені доводилося вгамовувати її й утішати.
— Зараз, зараз він увійде, він уже ось-ось! — бурмотів я аж надто по-сатанинському, а сам тим часом і далі вмовляв та переконував того сатану, що сидів у мені — й сидить і досі — відтоді, як мене похрестили, я гримав на нього: «Ану, не комизися мені, сатано!» Я благав: «Прошу тебе, не ганьби ж мене!» Я влещував його: «Ти ж бо в мене зовсім не такий! Згадай хоча б про Марію чи, ще краще, про Ґрефову вдовицю, або про оті коники, які ми з тобою викидали з крихіткою Розвітою у веселому Парижі!» Але він, капосний, не боячись, що я чіплятимуся до нього знов і знов, невдоволено буркав: «Щось не хочеться мені, Оскаре!» Але ж коли не хочеться сатані, тоді гору бере доброчесність. Зрештою, сатана теж, либонь, коли-небудь має право не хотіти.
Так він і не побажав мені підсобити, тільки кидав то ту, то ту заяложену фразочку, поки я, помалу вибиваючись із сили, знай човгав килимком з-перед ліжка, натирав та мучив шкіру сердешній сестрі Доротеї й нарешті на її спрагле: «Увійди, о, ввійди ж, сатано!» відповів відчайдушною й безглуздою — бо нічим не підкріпленою — атакою трохи нижче від кокосових волокон; одне слово, я спробував незарядженим пістолетом вцілити в яблучко. Вона, видко, хотіла допомогти своєму сатані й викинула з-під кокосового килимка обидві руки, вона хотіла обійняти мене й таки обійняла, але відчула під рукам мого горба, мою теплу, як у людей, шкіру, а не геть шкарубку кокосову, вона не знайшла сатани, до якого волала, й уже не белькотіла: «Увійди, сатано, увійди!», а натомість прокашлялась і запитала ще раз про те саме, хоч уже й іншим голосом:
— Заради Бога, хто ви такий? Що вам треба?
Довелося зізнатись, що офіційно мене звати Оскар Мацерат, що я — її сусід і кохаю її, сестру Доротею, ніжно й палко.