Того млистого ранку флейтист Клеп, гітарист Шолє й ударник Оскар просиділи на правому березі річки Райн від шостої до дев'ятої години; ми складали музику, програвали її, пили з однієї пляшки, задивлялися, примруживши очі, на тополі на другому березі, проводжали судна з вугіллям, що важко сунули від Дуісбурґа проти течії, швидкими й веселими або повільними й сумними мелодіями з берегів Міссісіпі і добирали назву для щойно створеного джазоркестру.
Коли вранішню млу трохи осяяло сонце, а в нашій музиці вже прохоплювалася туга за ситним сніданком, Оскар, що своїм барабаном відмежувався від минулої ночи, підвівся, дістав з кишені піджака гроші — це означало: пора снідати — й оголосив товаришам назву новонародженого оркестру: «The Rhine River Three».[13] Так ми назвали себе й пішли снідати.
У «Цибульному погрібці»
Шинкар Фердинанд Шму любив правий берег Райну від Дюсельдорфа до Кайзерверта не менше, ніж ми — прирайнські луги. Свої репетиції ми провадили здебільшого вище від Штокума. А Шму, на відміну від нас, у пошуках горобців обшукував із дрібнокаліберкою живоплоти й чагарники на прибережних схилах. Таке вже він мав тобі, так він відпочивав. Коли на його плечі лягав якийсь клопіт у шинку, Шму велів дружині сідати за кермо мерседеса, вони їхали понад річкою, машину лишали вище від Штокума, і він пішки — трохи плоскостопий, рушниця цівкою вниз — тяг за собою дружину, яка воліла б лишитися в машині, через луги, потім садив її зручненько десь на камінь над водою, а сам зникав у заростях. Ми нашкварювали регтайм, Шму палив у кущах. Поки ми слугували музиці, він стріляв горобців.
Щойно серед зелені лунали перші постріли, Шолє — а він, як і Клеп, знав усіх шинкарів у Старому місті — казав:
— Шму знов по горобцях смалить.
Позаяк Шму вже нема живого, то я можу відразу сказати тут своє посмертне слово. Стріляв Шму непогано; можливо, й непоганий чоловік був, бо, навіть коли смалив по горобцях, напхавши до лівої кишені куртки набоїв для дрібнокаліберки, права кишеня в нього аж віддималася від пташиного корму, і після стрілянини (саме після, але ніколи — до, а вбивав шинкар за півдня не більше дванадцятьох горобців) він щоразу щедрою рукою витрушував той корм тим-таки горобцям.
Коли Шму був іще живий, одного холодного ранку в листопаді сорок дев’ятого — ми вже кілька тижнів репетирували на березі Райну — він звернувся до нас і то не просто так, тихенько, а зумисне гучно:
— І як же я тепер стрілятиму, коли ви завели тут свою музику й полохаєте мені пташок?
— Ох, — винувато зітхнув Клеп і взяв свою флейту, мов рушницю, на караул. — То ви і є той самий добродій, який так на диво музикально, ритмічно, просто-таки в лад нашій музиці смалить у кущах? Моє шануваннячко, пане Шму!
Шму зрадів, почувши від Клепа своє ім'я, та все ж таки поспитав, звідки той його знає. Клеп удав, ніби обурився: мовляв, та хто ж не знає пана Шму! Адже на вулицях тільки й чути: «Ось іде Шму! Он пішов Шму! А ви щойно бачили Шму? А чого це сьогодні не видно Шму? Та він же горобців стріляє!»
Шму, ставши отак завдяки Клепові світовою знаменитістю, запропонував нам сиґарети, поцікавився, як усіх нас звати, попросив заграти щось із нашого репертуару. Послухавши тигровий регтайм, він помахав рукою дружині, що, заглиблена в роздуми, сиділа в хутрі на камені над рейнськими водами. Вона в тому хутрі підійшла, і нам знов довелося грати; ми добряче вшкварили «Hight Society», а як скінчили, вона, в хутрі ж таки, сказала:
— Слухай, Ферді, та це ж саме те, що ти шукаєш для свого погрібця!
Шму, схоже, був такої самої думки, він теж повірив, що давно нас шукав і ось нарешті знайшов, але спершу трохи замислився — мабуть, подумки щось підраховував, — досить майстерно пустив підстрибом по поверхні Райну кілька пласких камінчиків і нарешті зробив нам пропозицію: грати в «Цибульному погрібці» від дев'ятої вечора до другої ночи, за вечір кожному — по десять, ну, скажімо, по дванадцять марок, а Клеп докинув: по сімнадцять, щоб Шму міг збити до п'ятнадцятьох; однак той сказав: чотирнадцять п'ятдесят, і ми вдарили по руках.
«Цибульний погрібець», якщо глянути на нього з вулиці, був схожий на багато інших новеньких шинків, які від давніших ресторанчиків відрізняються ще й тим, що вони дорожчі. Високі ціни можна пояснити екстравагантною внутрішньою обстановкою в тих шинках, які зажили слави переважно «мистецьких», а також їхніми назвами — такими негучними, як «Равіольна», чи таємниче-екзистенціальними, як «Табу», чи гостро-пекучими, як «Паприка», а то й просто — «Цибульний погрібець».