Фердинанд Шму вигукував: «Прошу вас, пані й панове!» — й закидав один край шалика за ліве плече, як це роблять лижварі перед спуском, і цим давав знак.
І відвідувачі заходжувалися чистити цибулю. Кажуть, цибулина сім свиток на себе накидає. Жінки й чоловіки роздягали цибулю кухонними ножами. Кожне скидало з головки першу, третю, світлу, золотисто-жовту, іржаво-буру чи, правильніше сказати, цибулячого кольору лушпинку, чистили далі, поки цибулина ставала схожою на скляну, ставала зеленуватою, білястою, вологою, водяво-липкою, пускала сік, пахла цибулею, а тоді всі починали її кришити, як кришать цибулю, кришити, хто як умів, на кухонних дощечках, що мали форму свині чи рибини, кришити в один бік і в другий, аж сік бризкав чи просто насичував собою повітря; чоловікам літнім, котрі не вміли тримати в руках кухоного ножа, доводилося дуже пильнувати, щоб не врізати собі пальця, але дехто однаково різав і навіть не помічав цього, зате жінки могли показати, на що вони здатні, не всі, звісно, а лише ті, котрі вдома поралися на кухні, о, хто-хто, а ці знали, як треба кришити цибулю, — скажімо, до смаженої картоплі чи до печінки з яблуками і з цибулею кружальцями; проте в «Цибульному погрібці» ні картоплі, ні печінки не було, їсти тут узагалі не давали, а хто був голодний, той нехай ішов би кудись-інде, до тої ж таки «Рибки», а не до «Цибульного погрібця», бо тут тільки кришили цибулю. А чому? А тому, що цей погрібець так називався і був погрібець особливий, тому що цибуля, накришена цибуля, якщо гарненько придивитись... Але відвідувачі цього закладу вже нічого не бачили, чи то пак декотрі з них уже нічого не бачили — з очей у них текли сльози й не через те, що серця в них були такі переповнені, адже ніде не сказано, що коли переповнюється серце, то з очей одразу течуть сльози, у декого з ними й досі нічого не виходить, надто якщо взяти останні чи передостанні десятиріччя, тим-то наше сторіччя колись назвуть сторіччям без сліз, хоча повсюди стільки страждань... І саме через те, що забракло сліз, люди, котрі могли собі це дозволити, й ходили до «Цибульного погрібця», де шинкар подавав їм кухонну дощечку — свиню чи рибину, — кухонного ножа за вісімдесят пфенігів і звичайнісіньку садово-городньо-столову цибулину за дванадцять марок, і вони кришили її дрібно-дрібно, а тоді ще дрібніше, поки цибулячий сік доводив їх до того... До чого ж він їх доводив? А доводив він їх до того, до чого їх не міг довести цей світ і всі страждання в цьому світі: до повної людської сльози. І вони плакали. Нарешті вони знову плакали. Плакали не просто так — плакали нестримно, плакали ревно. Тут сльози текли річкою, все змиваючи. Мов рясний дощ. Мов дрібна роса. Оскарові спадали на думку розчахнуті шлюзи. Повінь рвала греблі. Як же вона все ж таки називається, ота річка, яка щороку виходить з берегів, а уряд проти цього палець об палець не вдарить? А вже після такого природного явища за дванадцять марок і вісімдесят пфенігів у людини, що виплакалася, розв'язується язик. Спершу несміливо, дивуючись із власної відвертости, відвідувачі погрібця, діставши насолоду від цибулі, розгортали душу перед своїми сусідами на незручних, обтягнених джутом ящиках, давали розпитувати себе й вивертати, як ото вивертають пальто. Але Оскар, сидячи без сліз поруч із Клепом та Шолє під отією нібито курячою драбиною, намагається бути делікатним, з усіх одкровень, самозвинувачень, сповідей, викриттів, зізнань він хоче переказати лише історію фройляйн Піох, яка раз у раз втрачала свого пана Фольмера, через це надбала собі кам'яне серце та очі без сліз і мусила знов і знов приходити в дорогий «Цибульний погрібець» шинкаря Шму.
— Зустрілися ми, — розповідала, виплакавшись, фройляйн Піох, — у трамваї. Я поверталася з крамниці (вона — власниця й директорка чудової книгарні). Вагон був напхом напханий, і Вілі (так звати пана Фольмера) боляче наступив мені на праву ногу. Так, що я навіть стояти не могла, і ми покохали одне одного з першого погляду. А позаяк я вже не могла й іти, то він запропонував мені свою руку, провів чи, краще сказати, відніс мене додому й відтоді любовно клопотався тим нігтем на нозі, що весь посинів, аж почорнів, після того як Вілі на нього наступив. Та й узагалі він ставився до мене з любов'ю, поки ніготь з великого пальця на правій нозі відпав, і тепер уже ніщо не заважало, щоб там виріс новий. Та відколи відпав мертвий ніготь, схололо і його кохання до мене. Через це ми обоє глибоко страждали. І тоді Вілі, який до мене дуже прихилився, — адже в нас із ним було багато спільного, — висунув оту жахливу пропозицію: «А давай, — каже, — я наступатиму тобі на великий палець лівої ноги доти, доки він почервоніє чи посиніє». Я погодилась, і він так і зробив. І знов я була на сьомому небі від його кохання й раювала доти, доки й лівий ніготь відпав, як ото зів'ялий листочок. А в нашому коханні знов настала осінь. Тоді Вілі схотів наступити на великий палець моєї правої ноги, де ніготь тим часом підріс, і так слугувати мені своїм коханням далі. Але цього разу я на те не пристала. Я сказала: «Якщо твоє кохання справді таке глибоке й щире, то воно має пережити нігтя». Але він нічого не зрозумів і покинув мене. Минуло кілька місяців, і ось ми з ним зустрілися якось на концерті. Після антракту він мовчки, не питаючи, сів біля мене, бо місце поруч було вільне. І коли заграли Дев'яту симфонію і вступив хор, я підставила йому праву ногу, скинувши перед тим черевичка. Він наступив, але концерту я все ж таки не зірвала. Та не минуло й двох місяців, як Вілі покинув мене знов. Ще двічі ми недовго, по кілька тижнів, належали одне одному, бо саме двічі я підставляли йому великі пальці на ногах — один раз на лівій і один раз на правій. І ось тепер обидва великі пальці на ногах у мене скалічені. Нігті вже не хочуть рости. Час від часу Вілі навідується до мене, сідає переді мною на килим і, пригнічений, сповнений співчуття до мене й до самого себе, але без кохання в погляді, без сліз тупо дивиться на обидві жертви нашого кохання, що зосталися без нігтів. Іноді я кажу йому: «Ходімо зі мною, Вілі, ходімо до Шму, в його «Цибульний погрібець», і бодай один раз гарненько виплачемось». Але поки що він так жодного разу із мною й не пішов. Бідолаха навіть не здогадується про те, як може втішити людину сльоза.