Шинкар Шму за цибулину теж ніколи не хапався. Йому цілком вистачало горобців, яких він на дозвіллі вибивав у кущах та живоплотах. Хіба ж не бувало досить частенько так, що він, настрілявшися, складав десяток набитих горобців на газеті, заливався слізьми над десятком тих пухнастих грудочок, іноді ще й тепленьких, а тоді, не кидаючи ридати, розсипав на прирайнських лугах та прибережній гальці пташиний корм? Позбутися свого болю він мав змогу і в самій своїй цибульній забігайлівці. Шму взяв за звичку один раз на тиждень обкладати грубою лайкою жінку, що сиділа при вході до вбиральні, й обзивати її такими зневажливими, нерідко старомодними словами, як шльондра, повійниця, хвойда, карга, бабера. «Щоб ти пропала! — долинав до нас його вереск. — Згинь із-перед моїх очей, гадюко!» Тих жінок у вбиральні він виганяв без попередження, наймав нових, але згодом у нього виник клопіт, бо йти до нього жінки вже не хотіли, і йому довелося брати назад тих, котрих він уже один чи й не один раз виставляв на вулицю. І ті жінки охоче поверталися до «Цибульного погрібця», бо, по-перше, більшу частину шинкаревої лайки однаково не розуміли, а по-друге, вони там непогано заробляли. Сльози тут гнали відвідувачів частіше, ніж в інших таких закладах, до вбиральні, а людина, в котрої очі на мокромі місці, завше щедріша, ніж та, в котрої очі сухі. Особливо глибоко й охоче запускали руку до власного гаманця чоловіки, коли із заплаканим, почервонілим і опухлим обличчям вибігали «на хвилинку». Крім того, жінки, що сиділи перед вбиральнею, продавали відвідувачам носові хустини зі знаменитим цибульним візерунком і написом навскіс: «Цибульний погрібець». Ці хустини мали кумедний вигляд, ними можна було не лише втирати сльози — їх можна було навіть носити на голові. Чоловіки віддавали перешити ті строкаті чотирикутники на трикутні вимпели й чіпляли їх у задній шибі своїх машин, а влітку, коли їхали у відпустку, брали «Цибульного погрібця» з собою до Парижа, на Лазуровий берег, до Рима, Равени, Ріміні й навіть до далекої Іспанії.
І ще одне завдання виконували ми, музиканти, зі своєю музикою. Час від часу, а надто коли дехто з відвідувачів кришив одразу по дві цибулини одну за одною, у шинку доходило до спалаху емоцій, який легко міг обернутись на оргію. З одного боку, Шму не любив, коли відвідувачі втрачали гальма, і, щойно декотрі чоловіки заходжувалися попускати краватки, а декотрі жінки — посмикувати на собі блузки, наказував нам грати й усіляким безсоромним спробам поставити на перешкоді музику; а з другого боку, хіба ж не той-таки Шму потурав — до певного моменту, звісно, — оргії, видаючи аж надто сприйнятливим натурам після першої цибулини відразу й другу?
На моїй пам'яті найбільший із таких спалахів у «Цибульному погрібці» мав стати й у житті Оскара якщо не поворотним пунктом, то принаймні вирішальною подією. Дружина Шму, життєрадісна Білі, до погрібця зазирала не часто, а коли й зазирала, то з друзями, яких Шму не дуже любив. І ось одного разу вона прийшла з музичним критиком Вооде й архітектором та люлькарем Вакерляєм. Обидва були завсідники «Цибульного погрібця», одначе кожен із них нудив світом через свій клопіт: Вооде плакав із релігійних причин — він чи то хотів перейти до іншої віри, чи то один раз уже перейшов і тепер хотів перейти вдруге, — а люлькар Вакерляй плакав через професуру, від якої колись відмовився задля однієї екстравагантної данки, але данка вийшла заміж за іншого, за латиноамериканця, прижила з ним шістьох дітей, і це завдавало Вакерляєві болю, і тому люлька в нього раз у раз гасла. Саме отой трохи підступний Вооде підбив шинкареву дружину також покришити цибулину. Вона й покришила, зайшлася слізьми, і її прорвало: вона почала компрометувати Шму, господаря, й розповідати такі речі, про які Оскар із делікатности вам краще не переказуватиме; одне слово, Шму накинувся на дружину, й довелося втрутитись декотрим кремезним чоловікам, адже на всіх столах, зрештою, лежали кухонні ножі. Розлютованого шинкаря тримали доти, доки легковажна Білі разом зі своїми друзями Вооде й Вакерляєм ушилася.