я повів ту галасливу ватагу, що хихотіла й по-дитячому лепетела якісь нісенітниці, спершу до Гардероба, де змалілі чоловіки й жінки взяли у збитого з пантелику бородатого студента свої пальта, а тоді з улюбленою пісенькою «Прийдіть подивіться на праль роботящих» я спровадив їх бетонними сходами нагору й повз швейцара в кожусі — за двері. І під усіяним зорями — як у казці, ну просто ніби на замовлення, — але по-весняному прохолодним нічним небом п'ятдесятого року я відпустив з Богом тих чоловіків і жінок, які довго ще виробляли в Старому місті всілякі дитячі неподобства й не могли втрапити додому, поки поліцейські допомогли їм пригадати і свій вік, і свою гідність, і номер свого домашнього телефону.
А я, Оскар, нишком посміюючись і погладжуючи свою бляшанку, повернувся до «Цибульного погрібця», де Шму й досі ще стояв у мокрих штанях, розставивши ноги, під отою курячою драбиною, плескав у долоні й почувався в дитячому садку тітки Кауер не згірше, ніж на рейнських лугах тоді, коли, вже бувши дорослим Шму, стріляв у горобців.
На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону
Я хотів лише допомогти Шму, господареві «Цибульного погрібця». А він так і не подарував мені отого мого сольного виступу на бляшанці, який обернув його відвідувачів, грошовитих людей, на таких собі безтурботних дітлахів, що веселяться, белькочуть, бурять у штанці й через те ллють сльози — ллють, до речі, й без цибулі.
Оскар намагається збагнути Шму. Чи не мав шинкар усе ж таки побоюватися конкуренції з мого боку, коли відвідувачі почали щораз частіше відкладати вбік традиційні цибулини й кликати Оскара з його барабаном, кликати мене, хто своєю бляшанкою вмів повернути в дитинство будь-кого з них, хоч би який немолодий він був?