декламувала Кіті зі своєю саксонською вимовою. А Бебра, мій мудрий Бебра, капітан пропагандистської роти, кивав головою, а Розвіта, моя Раґуна із Середземного моря, взяла кошика, з яким ми приїхали на пікнік, і накрила стіл просто на бетоні, на «Дорі-7»; і обер-єфрейтор Ланкес тоді теж їв білий хліб, пив шоколад і курив сигарети капітана Бебри...
— Чуєш, Оскаре! — повернув мене до дійсносте художник. — Ось що я мрію намалювати: як ти барабаниш. Слухай, дай сигаретку!
Я підвівся з-за барабана, пригостив свого супутника сигаретою, скуштував рибу й побачив, що вона вдалася: ніжна, біла, й навіть трохи повикочувалися очі. Неквапно, намагаючись не проминути жодної латочки, я вичавив останню цитрину на де підсмажену, де вже луснуту шкірку.
— Я хочу їсти! — заявив нарешті Ланкес, вишкірив свої великі, гострі й жовті зуби і, як ото мавпа, вдарив себе обома кулаками в груди, сховані під картатою сорочкою.
— Голову чи хвоста? — запропонував вибирати я і переклав рибину на аркуш пергаментного паперу, яким замість скатерки була заслана толь.
— А ти що порадиш? — Ланкес загасив сигарету й дбайливо сховав недокурок.
— Як товариш я б сказав: візьми хвоста. А як кухар можу порадити тобі лише голову. А моя матуся, що аж-аж-аж як любила рибу, зараз сказала б: «Пане Ланкес, візьміть краще хвоста, так ви принаймні знатимете, що у вас у руках». А ось моєму батькові лікар, навпаки, завше радив...
— Мені до лікаря немає ніякого діла, — недовірливо перебив мене Ланкес.
— А доктор Голац завше радив моєму батькові їсти від тріски — чи то пак, від наваги, як її в нас називали — тільки голову.
— Тоді візьму хвоста. Я бачу, ти хочеш мене обмахорити! — Підозра в Ланкеса не минала.
— Тим краще для Оскара. Я ціну голові знаю.
— Тоді голову візьму все ж таки я, коли вже тобі її так кортить.
— Нелегко ж тобі живеться, Ланкесе! — хотів я завершити нашу балачку. — На, бери голову, я візьму хвоста.
— То що, хлопче, я пошив тебе в дурні, еге?
Оскар визнав, що Ланкес таки пошив його в дурні.
Я ж бо розумів, що риба йому смакуватиме лише тоді, коли разом з нею в зубах у нього буде впевненість, що він пошив мене в дурні. Потім я обізвав Ланкеса зухом, стріляним горобцем, щасливчиком, сказав іще, що він народився в сорочці, — і ми накинулися на тріску.
Він узяв ту половину, що з головою, а я вичавив рештки цитринового соку на біле м'ясо хвостової частини, що розвалювалось, і з нього випадали м'якенькі, мов масло, зубочки часнику.
Ланкес, вибираючи зубами кістки, поглядав то на мене, то на мою половину рибини й нарешті сказав:
— Дай трішечки скуштувати твого хвоста.
Я кивнув головою, він скуштував, однак сумніви його не покинули, аж поки й Оскар скуштував шматочок від голови й заспокоїв художника ще раз: мовляв, ну звісно, йому, Ланкесові, як завжди, дістався кращий шматочок.
До риби в нас було бордо, і я пошкодував про це, бо з тих кавових філіжанок краще було б пити біле вино. Ланкес відкинув мої сумніви і пригадав, що, коли ще був обер-єфрейтором у «Дорі-7» і поки не напали союзники, вони завжди пили там лише червоне вино.
— Слухай, ох і п'янющі ж ми були, коли тут усе почалося! А Ковальський, Шербах і малий Лойтголд, які тепер лежать там, за Кабуром, всі на одному кладовищі, то й зовсім нічого не помітили, коли тут почалося. По той бік, за Ароманшем, були англійці, а на нашій ділянці — ціла навала канадців. Ми ще й підтяжок не понакидали, а вони вже тут як тут і кажуть: «How are you?»
Ланкес проткнув виделкою повітря, виплюнув кістки й повів далі:
— О, до речі, сьогодні в Кобурі мені трапився Герцог, отой баламут, ти його бачив, коли ви сюди приїздили. Він тоді був обер-лейтенантом.
Ну звісно, обер-лейтенанта Оскар пригадував. Тримаючи біля рота рибу, Ланкес розповідав, нібито Герцог щороку приїздить до Кабура і привозить із собою мапи й вимірювальні прилади, тому що бункери не дають йому спати. Він, мовляв, хотів побувати й у нас, у «Дорі-7», і дещо заміряти.
І не встигли ми доїсти тріску — її величезний кістяк оголювався досить повільно — як до нас з'явився обер-лейтенант Герцог. Він постав перед нами в коротких, до колін штанях кольору хакі, його ноги з тлустими литками були взуті в тенісні черевики, а з розхристаної лляної сорочки вибивалося каштаново-сиве волосся. Ми, звісно, й не подумали встати. Ланкес відрекомендував мене своїм товаришем і побратимом Оскаром, а Герцога він називав обер-лейтенантом у відставці.