Обер-лейтенант у відставці одразу заходився ретельно обстежувати «Дору-7» і насамперед оглядати бункера знадвору, проти чого Ланкес не заперечував. Герцог заповнював якісь таблиці, а ще він мав при собі стереотрубу й надокучав нею припливові, що саме наставав, і взагалі всьому краєвиду. Бійниці «Дори-6», яка була поряд із нами, він гладив так ніжно, немовби збирався зробити щось приємне рідній дружині. Та коли обер-лейтенант надумав оглянути «Дору-7», цей наш дачний куточок, усередині, Ланкес його туди не пустив.
— Послухайте, Герцоґе, щось я ніяк не доберу, чого вам треба! Що ви коло цього бетону винюхуєте? Все, що тоді було актуально, тепер уже давно passé.
Passé — то в Ланкеса улюблене слівце. Увесь світ він поділив на passé і «актуально». Проте на думку обер-лейтенанта у відставці, нічого не було passé, рахунки не сплачено, згодом — і то ще не раз — перед історією доведеться відповідати, а тепер він, мовляв, має намір оглянути «Дору-7» і всередині.
— Ви мене зрозуміли, Ланкесе?
Герцоґова тінь уже впала на наш стіл і рибу. Обер-лейтенант у відставці хотів був обійти нас і проникнути до бункера, над входом до якого бетонні орнаменти й досі демонстрували творчу манеру обер-єфрейтора Ланкеса.
Обійти наш стіл Герцогові не пощастило. Ланкес знизу, з виделкою в руці, хоч і не вдаючись до неї, викинув угору кулака й поклав обер-лейтенанта у відставці Герцога на прибережний пісок. Похитуючи головою, шкодуючи з приводу того, що нам перебили цю рибну трапезу, Ланкес підвівся, згріб лівою рукою лляну сорочку на обер-лейтенантських грудях, відтяг Герцога, залишаючи на піску рівненький слід, убік і кинув за дюною, тож бачити його ми вже не бачили, але чути довелося. Герцог зібрав своє вимірювальне причандалля, що його Ланкес кидав йому вслід, і подався геть, лаючись, заклинаючи всіх історичних духів, яких перед цим обізвав як passé.
— Щоб він, Герцог, не мав рації зовсім, то ні. Хоч він і баламут. Якби ми тоді так не понабиралися, коли тут усе почалось, то ще хто знає, що було б із тими канадцями.
Я міг лише кивнути головою, бо ще напередодні, коли був відплив, серед мушель та порожніх крабових панцирів натрапив на ґудзика від канадської військової форми, який багато про що свідчив. Оскар сховав того ґудзика до гаманця і був такий щасливий, немовби знайшов рідкісну етруську монету.
Хоч якими короткими виявилися гостини обер-лейтенанта Герцога, а все ж вони оживили спогади.
— А ти ще не забув, Ланкесе, як ми тут зі своїм фронтовим театром оглядали ваш бетон, снідали на бункері?
Повівав вітерець, як оце сьогодні... І раптом отам з'явилося чи то шість, чи то сім черниць, які збирали крабів серед «роммелівської спаржі», а ти, Ланкесе, дістав наказ очистити берег. І ти зробив це з кулемета-вбивці.
Ланкес нічого не забув, він обсмоктував кісточку, він навіть пригадував імена й перелічував їх: сестра Схоластика, сестра Аґнета, послушку описав мені як рожевеньке личко, а довкола нього — все чорне-чорне, він змальовував її так виразно, що отой завжди живий у мені образ моєї світської сестри-жалібниці — сестри Доротеї — коли й не померк, то все ж таки неабияк потьмянів, утратив чіткі обриси. І моє враження лише поглибилося, коли за кілька хвилин після того опису — для мене це вже не була аж така несподіванка, щоб постати переді мною як чудо, — з боку Кабура через дюни ніби вітром занесло молоду черницю, і її — рожевеньку, а довкола все чорне-чорне — не можна було не помітити.
Вона йшла під чорним парасолем від сонця — такі парасолі часто носять при собі літні чоловіки. Очі закривав яскраво-зелений, округлий пластиковий дашок, схожий на ті, що ними захищають очі ділові голлівудські кіношники. Хтось гукнув її з дюн. Видно, в цих краях черниці були й досі.
— Сестро Аґнета! — пролунав голос. А тоді: — Сестро Аґнета, де ж ви ділися?
І сестра Аґнета, це юне створіння, поверх нашого чимдалі обгризенішого риб'ячого кістяка відповіла:
— Тут я, сестро Схоластика! Тут так тихо — ані шелесь!
Ланкес вишкірив зуби й задоволено кивнув своєю вовчою головою, так наче сам і замовив цю католицьку процесію, так наче на світі нема нічого такого, що могло б його здивувати.
Юна черниця, завваживши нас, спинилася ліворуч від бункера. Її рожеве личко з двома кругленькими ніздрями і трохи випнутими, але загалом цілком бездоганними зубками промовило: