— Я ж бо свого брата майже не знаю. Загалом знаю лише, що зветься він Йозефом, а востаннє я бачив його тоді, коли йому було, може, років десять чи, скажімо, дванадцять. Він чистив мені черевики, а коли нам з матір'ю кортіло випити пивця, Йозеф бігав до крамниці.
З'ясувалося, що моя прабабця й справді полюбляла пиво, одначе поліції відповідь Греґора Коляйчека помогла, як мертвому припарки. Зате бабці Ані саме існування старшого Коляйчека, навпаки, виявилося на руку. Греґор, хто багато років прожив у Штетіні, Берліні, а насамкінець у Шнайдемюлі, лишився тепер у Данцигу, знайшов роботу на порохівні у фортеці «Кролик» і за рік, коли всі ускладнення, як, приміром, історію з одруженням із фальшивим Бранкою, було з'ясовано, залагоджено й передано до архіву, побрався з моєю бабцею, що не хотіла розлучатися з Коляйчеками і повік чи принаймні так швидко не вийшла б за Ґреґора, якби він не був Коляйчек.
Робота на порохівні врятувала Греґора від строкатого, а відразу потому й від сірого польового мундира. Вони жили втрьох у тому самому півторакімнатному помешканні, яке багато років слугувало притулком палієві. Одначе невдовзі виявилося, що Коляйчек Коляйчекові — різниця, бо не минуло й року після того, як бабця вдруге вийшла заміж, а їй уже довелося винайняти порожню крамницю у підвалі прибуткового будинку в Тройлі й торгувати всіляким дріб'язком — від шпильок до капусти, одне слово, трохи підробляти, бо Ґреґор хоч і заробляв на порохівні купу грошей, проте все пропивав, а додому майже нічого не приносив. Коли Ґреґор — він удався, либонь, у мою прабабцю — був п'яниця, то дід Йозеф любив перехилити чарчину шнапсу лише коли-не-коли. Ґреґор пив не через гнітючий настрій, ні. Навіть коли вигляд він мав, здавалося б, веселий, що траплялося з ним не часто, позаяк цей чоловік був схильний до меланхолії, то пив він не задля того, щоб розвеселитися ще дужче. Він пив через те, що в усьому любив доходити до суті, зокрема й до суті спиртного. Ніхто не бачив, щоб Ґреґор Коляйчек, поки він був живий, лишив на столі недопиту чарку ялівцівки.
Моя матуся, тоді повненька п’ятнадцятирічна дівчинка, теж не справляла посиденьок, а допомагала в крамниці, наліплювала продовольчі талони, щосуботи розносила товар і писала листи-нагадування боржникам — хоч і не вельми зграбні, а проте позначені її багатою уявою. Шкода, що в мене не зберігся жоден із тих її листів. Непогано було б у цьому місці процитувати кілька напівдитячих-напівдівочих криків душі з послань напівсироти, бо повноцінним вітчимом Ґреґор Коляйчек так і не став. Ба більше, моя бабця з дочкою ледве встигали ховати від меланхолійних коляйчеківських поглядів завжди спраглого порохняра свою касу, що складалася з двох перекинутих одна на одну бляшаних мисочок і була наповнена здебільшого міддю й дуже рідко — сріблом. Аж коли в сімнадцятому Ґреґор Коляйчек помер від грипу, доходи від їхньої крамниці з мотлохом трохи зросли, хоч і не надто, бо чим було торгувати в сімнадцятому році?
У комірчині півторакімнатного помешкання, яка після смерти порохняра стояла порожня, бо матуся зі страху перед пекельними муками не схотіла туди перебиратись, поселився Ян Бронський, на той час десь так двадцятирічний її кузен; він покинув і Бісау, й свого батька Вінцента і, маючи пристойне свідоцтво про закінчення неповної середньої школи в Картгаузі й пройшовши курс навчання на пошті в окружному містечку, надумав розпочати кар'єру середнього адміністративного службовця на головному поштамті Данциг-І. До тітчиного помешкання Ян, окрім валізи, привіз і чималу колекцію поштових марок. Марки він збирав ще з ранньої юности, тож його ставлення до пошти було не лише службове, а й суто особисте, завжди дуже дбайливе. Той худорлявий молодик, що ходив, трохи згорбившись, мав овальне, привабливе, можливо, ледь солодкаве обличчя й досить сині очі для того, щоб моя матуся, тоді вже сімнадцятирічна дівчина, в нього закохалася. Яна вже тричі викликали на медичну військову комісію, але щоразу відсилали додому через його нікудишнє здоров'я, а за тих часів, коли все бодай трохи струнке мусило вирушати під Верден, щоб на французькій землі навіки перейти в горизонтальне положення, — це досить промовисто свідчило про конституцію Яна Бронського. Їхній роман мав би початися, власне, ще тоді, коли вони вдвох гортали альбоми з поштовими марками, коли, схиливши голівку до голівки, розглядали зубчасті краї особливо цінних екземплярів. Але він почався чи, краще сказати, його прорвало аж тоді, коли Яна покликали на медичну комісію вчетверте. До окружного військового комісаріату з ним поїхала й моя матуся — адже їй однаково треба було до міста — й лишилася чекати на нього біля вартової будки, яку охороняв ополченець; напередодні вони з Яном дійшли згоди, що цього разу він таки має поїхати до Франції, щоб заразом і полікувати своє хирляве огруддя цілющим, багатим на залізо й свинець повітрям тієї країни. Певно, матуся не раз перелічувала ґудзики на мундирі в ополченця, і результат був щоразу інакший. Мені здається, кількість ґудзиків на всіх мундирах розрахована так, що на той ґудзик, котрого полічать останнім, завжди випадає Верден, або одна з численних вершин Вогезів, або якась річечка — Сома чи Марна.