— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.
Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.
— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.
— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.
Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.
— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!
Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.
Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:
— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».
— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?
Ланкес заплющив очі.
— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».
— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?
Художник розплющив очі й проказав свій присуд:
— Тоді і її, й картину назвемо «Грішна черниця».
Ланкес визнавав лише або — або: голова або хвіст, утопилася або согрішила. У мене він забрав сигарети, обер-лейтенанта кинув у дюни, зжер частину моєї риби, а дівчинці, яка, власне, належала небу, показав нутро нашого бункера, і поки вона ще пливла у відкрите море, грубою, гулястою ногою вже накидав у повітрі картини, вже давав їм назви: «Припливні черниці», «Черниці в час припливу», «Черниці-потопельниці», «Грішні черниці», «Двадцять п'ять тисяч черниць». Поздовжній формат: «Черниці на висоті Трафальґара». Вертикальний формат: «Черниці перемагають лорда Нельсона», «Черниці й вітер в обличчя», «Черниці й погожий вітер», «Черниці пливуть проти вітру». Чорнота, багато чорноти, а поверх криги — зіпсована білизна й блакить: «Висадка союзних військ», або: «Містика, варварство й нудьга» — колишня його назва для бетону, ще від довоєнних часів. І всі ці картини, всі ці вертикальні й поздовжні формати художник Ланкес намалював, коли ми повернулися до Райнланда, він створив цілі черничі серії, знайшов одного торговця, який тими картинам з черницями зацікавився, сорок три з них виставив, сімнадцять спродав колекціонерам, промисловцям, художнім музеям, навіть одному американцеві; торговець дав критикам привід порівняти його, Ланкеса, з Пікассо й своїм успіхом переконав мене, Оскара, відшукати візитку отого доктора Дьоша, імпресаріо, бо не лише мистецтво художника Ланкеса, а й моє мистецтво волало: «Хліба!» Враження трирічного барабанщика Оскара, призбирані в довоєнні й воєнні часи, ще належало за допомогою моєї бляшанки обернути на чисте, дзвінке золото часів повоєнних.
Підмізинний палець
— Ну, — мовив Цайдлєр, — то ви, бачу, вже геть не хочете працювати.
Його дратувало те, що Клеп з Оскаром сиділи то в Клеповій кімнаті, то в Оскаровій і били байдики. Що-правда, рештою грошей, які доктор Дьош передав мені як аванс на Південному кладовищі, коли ховали Шму, я сплатив за обидві наші кімнати за жовтень, одначе листопад погрожував стати місяцем похмурим і щодо фінансів.
І це тоді, коли пропозицій ми мали задосить. Ми могли б грати джаз у тій чи тій танцювальній кав'ярні або в котромусь із нічних ресторанів. Але грати джаз Оскарові вже не хотілось. Ми з Клепом весь час сперечалися. Він сказав, що те, як я тепер барабаню, вже не має із джазом нічого спільного. Я не заперечував. Тоді він заявив, що я зрадив ідею джазової музики.
Аж коли на початку листопада Клеп знайшов нового ударника — Бобі з «Однорога», одне слово, непоганого хлопця, — а разом із ним і контракт у Старому місті, ми знову заговорили один з одним як друзі, хоча Клеп уже тоді почав у дусі своєї КПН більше балакати, ніж думати.
Тепер переді мною лишалися відчиненими тільки двері концертної агенції доктора Дьоша. Повертатися до Марії я не хотів і не міг, тим більше що її залицяльник, отой Штенцель, збирався подати на розлучення, щоб потім мою Марію зробити Марією Штенцель. Час від часу я вибивав на Молитовній алеї в Корнефа сякий-такий напис на надгробку, навідувався й до Академії, давав беручким студентам малювати себе чорною вуглиною й робити з мене абстракцію, досить частенько заходив у гості, хоч і без будь-яких намірів, до музи Ули, що невдовзі після нашої поїздки на Атлантичний вал мусила розірвати свої заручини з художником Ланкесом, бо той волів тепер малювати лише дорогі картини з черницями, а музу Улу вже не хотів навіть лупцювати.