Старим людям таке подобалося. Вони забували про все на світі. Вони страждали, бо в них прорізувалися молочні зубки. Дві тисячі перестарків заходилися страшним кашлем, бо я заражав їх кашлюком. А як вони чухмарилися, коли я натягав на них довгі вовняні панчохи! Не одна літня жінка, не один літній чоловік мочив собі білизну й сидіння крісла, коли я змушував цих діточок побачити вві сні пожежу. Вже й не пригадую, де це було — чи то у Вуперталі, чи то в Бохумі, ба ні, здається, все ж таки в Реклінґсгаузені: грав я перед старими гірниками, концерт підтримувала коштами профспілка, і там мені спало на думку, що оці старі роботяги, які роками мають до діла з чорним вугіллям, можуть витримати й трішечки чорного страху. Отож ушкварив їм Оскар «Чорну кухарку». І що ж він побачив? Півтори тисячі трударів, яких затоплювала вода в штольнях, які пережили вибухи рудникового газу, страйки й безробіття, через ту злу Чорну кухарку зчинили жахливий крик, жертвою якого — того ж я, власне, цю історію й розповідаю — за важкими віконними шторами стало багато шибок у вікнах концерної зали. Отак кружним шляхом я знов повернув собі той голос, що трощив колись скло, проте користався ним тепер дуже обережно, щоб не нашкодити своєму бізнесу.
Бо моє турне саме бізнесом і було. Коли я повернувсь і сів розраховуватися з доктором Дьошем, то виявилося, що мій барабан — просто-таки золота копальня.
Не почувши від мене запитання про мого наставника Бебру — тим часом я вже втратив будь-яку надію коли-небудь його побачити, — доктор Дьош повідомив мені, що Бебра на мене чекає.
Друга моя зустріч із наставником проходила трохи не так, як перша. Оскарові не довелося стояти перед залізною меблею, натомість він побачив обертове крісло на коліщатах, сконструйоване якраз на його зріст, з електричним двигуном, і стояло те крісло навпроти Бебриного. Ми довго сиділи, мовчали, слухали уривки з газет і розповіді про мистецтво Оскара-барабанщика, що їх доктор Дьош позаписував на плівку й тепер нам прокручував. Вигляд Бебра мав задоволений. А мені оті баляси з баляндрасами газетярів були навіть неприємні. Вони робили з мене культ, приписуючи мені й моєму барабанові цілющу дію. Мовляв, я можу вилікувати неміч пам'яти, й саме тоді вперше зринуло слівце «оскарнізм», яке невдовзі мало стати досить популярним.
Потім дівчина в зеленому светрі принесла мені чаю. Наставникові вона поклала на язик дві пілюлі. Ми гомоніли про се, про те. Він мене вже не звинувачував. Усе було, як багато років тому, коли ми сиділи в кав'ярні «Чотири пори року»; не було тільки синьйори, нашої Розвіти. Коли я помітив, що Бебра, слухаючи мою трохи задовгу розповідь про Оскарове минуле, задрімав, я ще з чверть годинки погрався своїм електричним кріслом на коліщатах, покатався в ньому на паркеті, повертав його ліворуч і праворуч, підіймав та опускав сидіння і ледве змусив себе розлучитися з тим універсальним меблевим витвором, безмежні можливості якого розвивали в людині безневинну розбещеність.
Друге моє турне припало на передріздвяні свята. З урахуванням цієї обставини я й склав свою програму, і численні дифірамби з'явилися як у католицьких, так і в протестантських газетах. Адже давніх, запеклих грішників мені пощастило обернути на дітлахів, які тоненькими голосками зворушливо виспівували Різдвяних пісень. «Задля тебе живу я, Ісусе, задля тебе помру я, Ісусе», — виводили дві з половиною тисячі людей, від яких, з огляду на їхній похилий вік, такої дитинно чистої й ревної віри вже ніхто не сподівався.
Так само зробив я й під час свого третього турне, що проходило в карнавальні дні. На жодному з так званих дитячих карнавалів не було стільки розваг і веселощів, як на моїх виступах, де кожна бабця-трясучка оберталася на простодушну й кумедну наречену, а кожен дідок-зморшок — на ватажка розбійників, який вигукує: «Піф-паф!»