Після карнавалу я підписав контракт із фірмою грамплатівок. Записували мене в студії зі звуконепроникними стінами, і спершу я ніяк не міг призвичаїтися до тієї надзвичайно стерильної атмосфери, але потім звелів почіпляти на стінах величезні знімки дідусів та бабусь, яких можна побачити в будинках для літніх людей та на лавках у парку. Після цього гра в мене пішла так само легко, як у напхом напханих концертних залах.
Платівки розходились, як ото вранці теплі булочки.
І Оскар розбагатів. Чи вибрався я через це з отієї вбогої кімнатки, колишньої ванної в Цайдлєровому помешканні? Ні, я звідти не вибрався. Чому не вибрався? Через мого товариша Клепа, а також через оту порожню комірчину за дверима з молочно-білою шибкою, де колись жила й дихала сестра Доротея. І що ж Оскар зробив із такою купою грошви? Він зробив Марії, своїй Марії, одну пропозицію.
Я сказав Марії: якщо ти, мовляв, даси своєму Штенцелєві відкоша, не лише не вийдеш за нього, а й узагалі виставиш його за двері, то я куплю тобі по-сучасному обладнану крамницю делікатесних товарів, бо ти, люба моя Маріє, народжена, зрештою, для торгівлі, а не для якогось там приблудного пана Штенцеля.
І я в Марії не розчарувався. Вона того Штенцеля покинула, обладнала за мої гроші першокласну крамницю на Фрідріхштрасе, а тиждень тому в Оберкаселі, як учора радо й не без вдячности повідомила мені Марія, пощастило відкрити ще й філію тієї крамниці, заснованої три роки тому.
З котрого ж це турне я тоді повернувся — із сьомого чи з восьмого? То було в спекотному місяці липні. На Головному вокзалі я підкликав таксі й поїхав простісінько до нашої агенції. І на вокзалі, й перед адміністративною будівлею на мене чатували надокучливі збирачі автографів — пенсіонери й бабці, яким краще було б няньчити внуків. Я відразу подався до кабінету шефа; двері, як завжди, навстіж, до залізної меблі вів той самий килим, але за столом сидів не мій наставник, і на мене чекало не моє крісло на коліщатах, а усмішка доктора Дьоша.
Бебра помер. Мого наставника не стало на світі вже кілька тижнів тому. На його бажання мені про його тяжкий стан нічого не повідомили. Моє турне не повинно було перервати ніщо, навіть його смерть. Невдовзі по тому розпечатали заповіт, і виявилося, що Бебра лишив мені чималу спадщину, а також портрет Розвіти; однак зазнав я й відчутних фінансових втрат, бо надто пізно відмовився від двох уже підписаних контрактів на турне — в Південній Німеччині й Швейцарії — і через це мав платити неустойку.
Якщо не брати до уваги кількох тисяч марок, то Бебрина смерть глибоко мене вразила й надовго вибила з колії. Я замкнув свого барабана й майже не виходив з кімнатки. На додачу мій товариш Клеп тоді саме одружувався з рудою дівкою, що торгувала сигаретами, — одружувався просто через те, що колись подарував їй свою фотокартку. Незадовго до весілля, на яке мене, до речі, не запросили, Клеп вибрався зі своєї кімнати, переїхав до Стокгольма, і в Цайдлєра лишився тільки один винаймач — Оскар.
Мої взаємини з їжачком трохи змінилися. Після того, як майже в усіх газетах замигтіло моє ім'я жирним шрифтом, він почав ставитися до мене надзвичайно шанобливо й дав мені — за відповідну платню, звісно — ключа від порожньої комірчини сестри Доротеї; згодом я ту комірчину й зовсім винайняв, щоб Цайдлєр її нікому не здав.
Отож моя журба мала свій шлях. Я розчиняв обоє дверей і рушав від ванни в своїй кімнатці кокосовою постілкою в коридорі до Доротеїної комірчини, там спинявся, тупо дививсь у порожню шафу, давав дзеркалу над комодом поглумитися наді мною, у відчаї застигав перед важким незасланим ліжком, рятувався втечею до коридору, втікав від кокосових волокон до своєї кімнатки, але й там довго не витримував.
Один спритний підприємець зі Східної Пруссії — він утратив маєток у Мазурах, — розраховуючи, мабуть, на самотніх людей, відкрив неподалік від Юліхерштрасе заклад, який називався просто й недвозначно: «Собаки на прокат».
Там я й узяв свого Люкса, міцного, трохи вгодованого ротвейлера, чорного й лискучого. З ним я тепер виходив гуляти, щоб не снувати туди-сюди в Цайдлєровому помешканні — від моєї ванни до порожньої шафи сестри Доротеї.
Пес частенько виводив мене на берег Райну. Там він заходжувався гавкати на пароплави. Нерідко Люкс водив мене й до Рата, у Графенберзький ліс. Там він заходжувався гавкати на закохані парочки. А наприкінці липня п'ятдесят першого Люкс повів мене до Ґересгайма, в передмістя Дюсельдорфа; той Ґересгайм, скориставшися своєю промисловістю — чималеньким скляним заводом чи що, — сяк-так приховував своє провінційно-сільське походження. Відразу за Ґересгаймом починалися садові ділянки, а між ними, біля них і за ними пооточували себе огорожами пасовища й погойдувалися хліба — здається, то було жито.