Не встаючи, себто навсидячки, підсудний поліз рукою — цього разу лівою — собаці в пащу. Пес, віддавши так свою знахідку, відійшов на кілька метрів назад. Але підсудний як сидів, так і сидів, тримаючи знахідку в руці; він стис долоню, потім розтис її, ще раз стис і коли розтис удруге, то на тій знахідці щось зблиснуло. Призвичаївшись до вигляду знахідки, підсудний узяв її великим і вказівним пальцями й підніс прямовисно вгору, десь до рівня очей.
Аж тоді я назвав для себе ту знахідку пальцем, а оскільки на ньому щось блищало, то уточнив, який саме палець — підмізинний, і тим, навіть про це не здогадуючись, дав назву одному з найцікавіших процесів повоєнного часу. Зрештою, мене, Ґотфріда фон Вітляра, називають найважливішим свідком у процесі з підмізинним пальцем.
Позаяк підсудний ніякої тривоги не виявляв, лишався спокійний і я. Так, його спокій передався й мені. А коли підсудний дбайливо загорнув пальця з каблучкою в хустину, яка доти прикрашала його нагрудну кишеньку, то я навіть перейнявся симпатією до того незнайомця на барабані з-під дроту: оце порядний чоловік, подумав я, непогано було б із ним познайомитися.
Отож я й гукнув його, коли він зі своїм собакою напрокат уже хотів був рушити в бік Ґересгайма. Одначе він повівся спершу невдоволено, навіть погордливо. Я й досі не можу збагнути, чому це підсудний побачив у мені символічне втілення змія — лише через те, що я сидів на яблуні. Материні яблука на повидло в нього теж викликали підозру, він сказав, що вони, без сумніву, райські.
Може, зло й справді взяло моду звивати собі кубельце в розсохах на деревах. Але особисто мене полежати в розкаряці на яблуні тягло не що інше, як звичайнісінька нудьга, яка ні з сього ні з того находила на мене по кілька разів на тиждень. Та, може, нудьга вже сама собою і є оте зло? Але що гнало підсудного за мури Дюсельдорфа? Гнала його, як він потім мені зізнався, самотність. Одначе хіба самотність — не ще одне ім'я нудьги? Цими міркуваннями я ділюся не для того, щоб обтяжити провину підсудного, а для того, щоб його зрозуміти. Чи саме не ця його гра зі злом, його барабанний бій, що своїми ритмами розплутував зло, викликали в мене таку симпатію, що я до нього забалакав і завів з ним дружбу? Та й сама ота заява, після якої я постав перед високим судом свідком, а він — звинувачуваним, то також вигадана нами гра, ще одна невеличка спроба розвіяти і потамувати нашу самотність і нашу нудьгу.
На моє прохання підсудний, трохи повагавшися, надів каблучку з підмізинного пальця — стягти її, до речі, було досить легко — на мій лівий мізинець. Каблучка прийшлася мені до міри, і я навіть зрадів. Певна річ, перед тим, як її приміряти, я зліз зі свого звичного місця на яблуні. Ми поставали обабіч огорожі, відрекомендувались один одному, завели розмову, в якій торкнулися окремих політичних тем, а тоді він дав мені каблучку. Але пальця лишив у себе й тримав його дуже обережно. Ми дійшли спільної думки, що це — палець жіночий. Поки каблучка була в мене на руці і я виставляв її на сонце, підсудний заходився вибивати вільною лівою рукою на огорожі якийсь танцювальний ритм, бадьорий і веселий. Але дерев'яна огорожа навколо садової ділянки моєї матері така хистка, що від барабанного бою підсудного вся, як це буває зі старим деревом, затріщала й заходила ходором. Не знаю, скільки ми так простояли, спілкуючись самими поглядами. Коли до нас долинуло гудіння якогось літака, що летів не дуже високо, ми саме були захоплені тією безневинною грою. Літак, видко, хотів сісти в Логаузені. І хоч обидва ми не проти були поглянути, зі стількома двигунами він заходитиме на посадку — з двома чи з чотирма, — ми не відводили очей один від одного й на літака не подивилися. Згодом цю гру ми, коли часом траплялася нагода пограти в неї, назвали «аскетизмом Пришелепка Лео», бо, як сказав підсудний, багато років тому він товаришував із чоловіком на таке ім'я і саме з ним грав — переважно на кладовищах — у цю простеньку гру.
Коли літак нарешті сів (я справді не можу сказати, скільки він мав двигунів — два чи чотири), я повернув каблучку підсудному. Той надів її на пальця, а потім знов загорнув у хустину й запропонував мені пройтися з ним.
Це було сьомого липня тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року. У Ґересгаймі на кінцевій зупинці ми не сіли в трамвай, а взяли таксі. Підсудний і потім при нагоді частенько виявляв до мене щедрість. Ми поїхали до міста, таксі лишили чекати біля прокатної контори поблизу церкви Св. Роха, самі здали пса Люкса, знову сіли в таксі, і воно повезло нас через усе місто, через Більк, Обербільк, на Верстенське кладовище, там панові Мацерату довелося заплатити понад дванадцять марок, а вже потім ми навідалися до майстерні каменяра Корнефа.