А я, Оскар, добра душа пан Мацерат, лежав, сміючись, у понічному чорній траві за Ґересгаймом, перекидався з боку на бік під поодинокими смертельно-поважними зорями, глибше вмощував свого горба в тепле царство землі й казав собі: «Спи, Оскаре, поспи ще годинку, поки не прокинулася поліція. Бо так вільготно ти під місяцем уже не лежатимеш».
А коли прокинувся, то, перше ніж помітити, що надворі вже білий день, відчув, як хтось чи щось рівномірно лиже мене теплим, вологим і шерехатим язиком.
Невже ж це поліція, яку підняв на ноги Вітляр, уже дісталася сюди й оце облизує тебе, намагаючись розбудити? І все ж таки я не відразу розплющив очі, а дав комусь чи чомусь іще трохи рівномірно полизати мене теплим, вологим і шерехатим язиком; я діставав насолоду від цього облизування, і мені було байдуже, хто це — поліція, як припускав Оскар, чи корова. Аж перегодя я розплющив свої сині очі.
Вона була вся в чорних і білих плямах, лежала поруч, дихала й облизувала мене, поки я розплющив очі. Вже розвиднилося, було хмарно з проясненнями, і я сказав собі: «Оскаре, не дляйся біля цієї корови, нехай хоч яким небесним поглядом вона на тебе дивиться, хоч як старанно заспокоює тебе і вкорочує тобі пам'ять своїм шерехатим язиком. Надворі вже день, гудуть мухи, пора готуватися до втечі. Вітляр на тебе донесе, виходить, тобі треба втікати. А щоб свідчення були серйозні, потрібна ще серйозна спроба втекти. Корова нехай мукає, а ти втікай. Вони однаково тебе впіймають, як не тут, то десь інде, але це вже не твій клопіт».
Отак я, після того як мене облизала, вмила й причесала корова, вирушив у свою втечу, та, щойно зробивши кілька кроків у ролі втікача, по-вранішньому весело засміявся. Барабана я лишив корові, що лежала на тому самому місці й мукала, а сам утікав і сміявся.
Тридцять
О, треба ж розповісти ще й про те, як я втікав. Утікав я для того, щоб Вітлярові свідчення набули ще більшої ваги. «Але що то за втеча, коли нема певної мети? — подумав я. — Куди ж ти хочеш утікати, Оскаре?» — запитував я себе. Політична обстановка й так звана «залізна завіса» не давали мені змоги гайнути на схід. Отож про чотири спідниці моєї бабці Ани Коляйчек як про мету втечі довелося забути — забути про оті чотири спідниці, які й понині ще, обіцяючи пристановище й захисток, напинаються десь на кашубських картоплищах, хоч насправді мені — коли вже втікати — лише втеча до них і видавалася найнадійнішою.
А між іншим: сьогодні мені сповнилося тридцять років. А в тридцять про втечу маєш міркувати вже як чоловік, а не як хлопчисько. Марія принесла мені пирога з тридцятьма свічками й сказала:
— Ось тобі, Оскаре, вже й тридцять. Пора вже помалу братися за розум!
Клеп, мій товариш Клеп, подарував мені, як завжди, кілька платівок із джазовою музикою і зіпсував п'ять сірників, поки запалив тридцять свічок на святковому пирозі.
— У тридцять життя лише починається! — сказав Клеп; самому йому — двадцять дев'ять.
А ось Вітляр, мій товариш Готфрід, який моєму серцю найрідніший, приніс мені ласощі; він перехилився через ґратки на моєму ліжку й прогугнявив:
— Коли Ісусові сповнилося тридцять, він зібрався в дорогу й покликав своїх учнів.
Вітляр завжди любив збивати мене з пантелику. Мовляв, я маю встати з ліжка й зібрати учнів, і все лише через те, що мені стукнуло тридцять. Потім прийшов, розмахуючи якимсь папірцем, мій адвокат, трубним голосом привітав мене, оздобив спинку мого ліжка своїм нейлоновим капелюхом і повідомив мені, а також усім гостям:
— Це — те, що я називаю щасливим збігом обставин. Сьогодні мій клієнт святкує своє тридцятиріччя, і саме на його тридцятиріччя мені надходить повідомлення про те, що процес із підмізинним пальцем вирішено відновити. Знайдено ще один слід — оту сестру Беату, ви ж бо знаєте...
Те, чого я багато років так побоювався, побоювався від того дня, як пустився втікати, дало про себе знати сьогодні, на моє тридцятиріччя: вони знов розкрутять цей процес, знайдуть справжнього винуватця, мене виправдають, випустять із цього лікувально-опікунського інтернату, заберуть у мене любе моє ліжечко, виставлять Оскара на холодну, обвіяну всіма вітрами вулицю й примусять його, тридцятирічного, покликати учнів і зібрати їх навколо себе й свого барабана.
Отже, то вона, сестра Беата, вбила з чорних ревнощів мою сестру Доротею.
Сподіваюся, ви ще пригадуєте? Був такий собі доктор Вернер, що, як це дуже часто трапляється в кіно і в житті, стояв між двома сестрами-жалібницями. Прикра історія. Беата кохала Вернера. Але Вернер кохав Доротею. А ось Доротея взагалі нікого не кохала або, можливо, потай кохала малого Оскара. Потім Вернер захворів. І доглядала його Доротея, бо він лежав у її відділенні. А Беата не могла цього ні бачити, ні стерпіти. Тому вона вмовила сестру Доротею прогулятися з нею і в житі неподалік від Ґересгайма вбила її чи, краще сказати, усунула зі свого шляху. Тепер уже ніхто не заважав Беаті доглядати доктора Вернера. Але доглядала вона його, певно, так, що він не тільки не видужав, а навіть навпаки. Ця доглядальниця, стративши від кохання розум, міркувала собі, мабуть, так: поки Вернер хворий, він мій. Може, вона давала йому надто багато ліків? Чи не ті ліки? Так чи так, а доктор Вернер помер через надто великі дози або через не ті ліки, але на суді Беата не зізналася ні в тому, що давала не ті ліки, ні в тому, що давала завеликі дози, ні в тому, що покликала сестру Доротею в житнє поле на прогулянку, яка стала в її житті останньою. А Оскара, який також ні в чому не зізнався, але зберігав у слоїку речовий доказ — отого пальчика, звинуватили в тому, що сталося в житньому полі, проте визнали мене недієздатним і віддали під нагляд до спеціального лікувально-опікунського інтернату. Однак іще доти, як Оскара засудили й запроторили до цього закладу, він зробив спробу втекти, бо в такий спосіб я хотів надати більшої ваги тим свідченням, що їх подав мій товариш Готфрід.