Сьогодні мені виповнилося тридцять, і позаяк процес відновлюють і мене мають виправдати, я знов муситиму стати на ноги й у трамваях, у потягах чути оте: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»
І все ж таки та поїздка, попри мій страх перед Чорною кухаркою, страшної появи якої я очікував на кожній станції, була приємна. Я лишився в купе сам — кухарка, либонь, сиділа в сусідньому купе, — знайомився спершу з бельгійськими митниками, потім — із французькими, час від часу на хвилин п'ять засинав, прокидався, тихенько скрикнувши, і, щоб не постати перед Чорною кухаркою геть беззахисним, гортав тижневик «Шпігель», що його ще в Дюсельдорфі придбав просто з вагонного вікна, вже вкотре дивувася з того, що журналісти стільки всього на світі знають, знайшов навіть ущипливу замітку про мого менеджера, доктора Дьоша з концертної агенції «Захід», а в замітці — підтвердження тому, про що знав і сам: Дьошева агенція трималася на одному стовпі, і тим стовпом був барабанщик Оскар. А поряд — досить пристойний мій знімок. І ось цей стовп на ім'я Оскар майже до самого Парижа малював собі в уяві крах концертної агенції «Захід», до якого мав призвести мій арешт і поява Чорної кухарки.
Чорної кухарки я не боявся зроду. Аж коли пустився втікати, коли сам схотів відчути страх, вона забралася мені під шкіру й так там і лишилася, хоча здебільшого й приспана, лишилася донині, коли я святкую своє тридцятиріччя. Час від часу вона постає то в одній подобі, то в іншій; це може бути, наприклад, слівце «Ґьоте», що змушує мене злякано скрикувати й ховатися під ковдру. Хоч стільки я вивчав змалечку цього короля поетів, від його олімпійського спокою мені всякчас ставало моторошно. І коли нині він, перевдягнений, увесь чорний, мов та кухарка, вже не такий ясний і класичний, стоїть, перевершуючи своєю похмурістю самого Распутіна, перед моїм заґратованим ліжком і з нагоди мого дня народження запитує: «Чи прийшла Кухарка чорна?» — мене поймає глибокий страх.
«Так-так-так!» — підтверджували вагонні колеса, несучи втікача Оскара до Парижа. Власне, інтерполівців я очікував уже на паризькому Північному вокзалі — на Гар-дю-Нор, як сказав би француз. Але до мене забалакав лише носій, від якого тхнуло червоним вином так, що за Чорну кухарку я б його не сприйняв, хоч би як хотів. Я довірливо передав йому свою валізку, і він доніс її майже до самого виходу з перону. Я ж бо гадав, що поліцейські та, власне, й кухарка пошкодують грошей на перонний квиток, вони підійдуть до мене й заарештують уже на виході з перону. Отож із мого боку розважливо буде забрати валізку в носія ще до виходу з перону. Отак мені й довелося самому перти ту валізку аж до метро, бо поліція не з'явилася навіть сюди й не взяла її в мене з рук.
Не хочу нічого розповідати вам про всесвітньо відомий запах у метро. Парфуми з таким запахом тепер, як я недавно прочитав, можна навіть купити й покропитися ними. Мені впало в око, що, по-перше, метро, як і залізниця, хоч і в іншому ритмі, теж запитує про Чорну кухарку, а по-друге, що там ту кухарку, схоже, знають, як і я, всі пасажири, — знають і бояться, бо від усіх довкола віяло страхом і жахом. А мій план був такий: доїхати в метро до Порт-д'Італі, а звідти на таксі — до аеропорту Орлі; особливо пікантним і оригінальним я уявляв собі арешт коли вже не на Північному вокзалі, то принаймні в знаменитому аеропорту Орлі, а кухарка — у формі стюардеси. Один раз мені довелося зробити пересадку, і я був радий, що в мене така легенька валізка; тепер метро везло мене в південному напрямку, і я розмірковував: «Де ж ти вийдеш, Оскаре?.. Боже, скільки всього сталося за один день! Сьогодні вранці, неподалік від Ґересгайма, тебе ще облизувала корова, ти був веселий і нічого не боявся, і ось ти в Парижі. То де ж ти вийдеш, і де вона, чорна й страшна, ступить тобі назустріч? На Place d’Italie чи вже біля Porte?»