Я вийшов, не доїхавши однієї станції до Porte, на Maison Blanche, бо подумав собі: «Вони, звісно, думають, що я думаю, нібито вони стоять на Porte. Але ж вона знає, про що думаю я і про що думають вони. До того ж мені все це вже набридло. І сама втеча, й намагання не позбутися страху мене стомили. Оскар уже не хотів їхати до аеропорту, Maison Blanche йому здалася своєріднішою, ніж аеропорт Орлі, і я, певно, мавтаки рацію, бо на цій станції метро виявився ескалатор, завдяки якому мене сповнили високі почуття і в рівномірному перестуці якого я почув: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»
Оскар нерішуче спиняється. Ось його втеча й наближається до кінця, а разом із втечею до кінця наближається і ця розповідь. Та який ескалатор на станції Maison Blanche — чи досить він високий, крутий і символічний, щоб своїм рівномірним перестуком позначити завершальний епізод цих записів?
Але потім на думку мені знов навертається сьогоднішнє моє тридцятиріччя. Отож усім тим, кому ескалатор здається надто гуркітливим, на кого не наганяє страху Чорна кухарка, я пропоную таку кінцівку: мій тридцятий день народження. Бо з-поміж усіх днів народження хіба не найоднозначніший саме тридцятий? Він має в собі цифру «три», він дає змогу передбачити число «шістдесят» і цим робить його зайвим. Коли сьогодні вранці на моєму святковому пирозі загорілося тридцять свічок, я на радощах і від розчулення трохи не заплакав, але перед Марією посоромився: у тридцять років плакати вже не можна.
Щойно мене взяв на себе перший східець ескалатора — якщо про ескалатор узагалі можна сказати, що він має перший східець, — як я розсміявся. Незважаючи на страх — чи, може, саме зі страху, — я сміявся. Ескалатор повільно й круто підіймався вгору — а вгорі стояли вони. Часу в мене лишалося на півсиґарети. За два східці попереду мене нецеремонно пустували двійко закоханих. Східцем нижче їхала літня жінка, в якій я спершу, хоч і безпідставно, запідозрив Чорну кухарку. Вона була в капелюшку, оздобленому штучними фруктами. Поки я курив, на думку мені спадали — і я докладав до цього зусиль — усілякі асоціації, пов'язані з ескалатором: спочатку Оскар вдавав із себе поета Данте, що повертається з пекла, а вгорі, де ескалатор закінчується, його очікують спритні репортери зі «Шпігеля» й питають: «Ну, Данте, то як там унизу?..» У таку саму гру побавився я і з Ґьоте, королем поетів, і люди зі «Шпігеля» розпитували мене, як воно там, унизу, в матерів. Зрештою поети мені набридли, і я сказав собі, що нема вгорі ні журналістів зі «Шпігеля», ні отих панів із залізними жетонами в кишені, а стоїть там вона, кухарка, і ескалатор гуркоче: «Чи прийшла Кухарка чорна?» І Оскар відповідає: «Так-так-так!»
Поряд з ескалатором були ще й звичайні сходи. Ними люди спускалися вниз на станцію метро. Надворі, схоже, йшов дощ. Вигляд люди мали мокрий. Це мене стурбувало, бо в Дюсельдорфі я вже не встиг купити плаща. Та досить було кинути погляд угору, й Оскар переконався, що ті пани з помітно непомітними обличчями мають при собі дві цивільні парасолі, хоч це й не означало, що там не було Чорної кухарки.
«Цікаво, чи я їм сподобаюся?» — стурбовано міркував я, з насолодою потягуючи сигарету на електричному ескалаторі, що поволі збуджує в людині високі почуття й збагачує її знаннями: на ескалаторі стаєш молодшим, на ескалаторі стаєш чимдалі старшим і старшим. У мене лишався вибір: зійти з нього або трирічним, або шістдесятирічним, малюком або дідом зустрітися з Інтерполом, боятися Чорної кухарки або в тому віці, або в тому.
Уже, звичайно, дуже пізно. Вигляд у мого залізного ліжка стомлений-стомлений. Та й санітар Бруно вже двічі стурбовано зазирав у вічко своїм карим оком. Під аквареллю з анемонами лежить ненадрізаний пиріг із тридцятьма свічками. Марія, мабуть, уже спить. Хтось із гостей — здається, Густа, Маріїна сестра, — на наступні тридцять років побажав мені щастя. У Марії такий сон, що можна тільки позаздрити. А що ж побажав мені в день народження мій син Курт, гімназист, зразковий, найкращий у класі учень? Коли Марія спить, меблі навколо неї також засинають. О, пригадав: на мій тридцятий день народження Куртик побажав мені швидше одужати! А сам я побажав би собі бодай крихту від Маріїного сну, бо я стомився, і слова в мене майже всі вийшли. Клепова молода дружина склала мені на день народження безглуздого, хоч і позначеного добрими намірами, віршика про мого горба. Принц Євгеній теж був потвора, а проте взяв місто й фортецю Белград. Марія мала б, зрештою, зрозуміти, що горб приносить щастя. Принц Євгеній також мав двох батьків. Тепер мені тридцять, але горб у мене молодший. Одним із гаданих батьків принца Євгенія був Людовік Чотирнадцятий. Колись вродливі жінки на вулиці часто намагалися доторкнутись до мого горба — на щастя. Принц Євгеній був потвора й тому помер природною смертю. Якби Ісус мав горба, їм навряд чи пощастило б прибити його цвяхами до хреста. Невже я тепер і справді маю — тільки через те, що мені тридцять, — піти у світ і збирати довкола себе учнів?