Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії
Вельмишановні члени Шведської академії, пані й панове!
У дев'ятнадцятому сторіччі примітка «Далі буде...» вказувала на те, що прозовий твір ще не завершено. Щоденні газети й тижневі часописи щедро надавали місце в своїх підвалах для таких творів. Роман із продовженням був у розквіті. Поки розділ за розділом хутко з'являлися друком, середина твору ще тільки поставала в рукопису, а кінцівка ще не була й придумана. Однак читача тримали в напрузі не лише тривіальні історії, від яких кидало в дрож чи стискалося серце. У такий спосіб, шматочками, з'являлися й декотрі Діккенсові романи. Як роман з продовженнями виходила й «Анна Кареніна» Льва Толстого. Саме за тієї доби, що невтомно постачала на ринок масові товари з продовженням, Бальзак, тоді ще невідомий автор, опановував техніку досягати в розповіді особливої напруги в кінці кожної подачі. Та й майже всі романи Теодора Фонтане спершу побачили світ у газетах і часописах як романи з продовженням — скажімо, ті ж таки «Життєві злигодні», з приводу яких власник газети «Фосіше цайтунг» обурено вигукнув: «Чи настане коли-небудь кінець цій повійницькій історії?!»
Та перше ніж прясти основну нитку свого виступу далі чи висотати з неї побічну, я хочу завважити, що ця зала й Шведська академія, яка мене сюди запросила, з погляду суто літературного мені не чужі. У моєму романі «Пацючиха», який вийшов майже чотирнадцять років тому і про жахливі події наприкінці якого, можливо, ще пригадує хтось із читачів, у Стокгольмі перед досить різношерстим товариством виголошують хвалебну промову на адресу пацючихи чи, правильніше сказати, лабораторної пацючихи.
Їй присуджено Нобелівську премію. Треба сказати, нарешті. Бо в списку претендентів її ім'я стояло вже багато років. Її вважали фавориткою. І ось ця білошерста, червоноока лабораторна пацючиха, що представляла мільйони піддослідних тварин — від морських свинок до макакрезусів — дочекалася високої чести. Це завдяки їй, насамперед саме завдяки їй — так стверджує оповідач у моєму романі — стали можливими всі вшановані Нобелівською премією дослідження й винаходи в галузі медицини, а щодо відкриттів Нобелівських лауреатів Ватсона й Кріка — у майже безмежній дослідницькій царині генної інженерії. Відтоді клонувати можна більш чи менш легально — не лише кукурудзу та городину, а й усіляких тварин. Тому пацюки-люди, що наприкінці згаданого роману, тобто в постгуманну добу, виступають щораз владніше, називаються «ватсонкріками». У них поєднано найкращі якості, що мають обидва ці види. Пацюче наявне в людині, й навпаки. Саме в такому розплоді світ, схоже, вбачає своє одужання. Настав час, коли після великої катастрофи, що її пережили тільки пацюки, таргани, гнойові мухи та ще рештки риб'ячої й жаб'ячої ікри, серед хаосу знов пощастило відновити лад — і то з допомогою ватсонкріків, що, хоч як дивно, також урятувалися.