Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти просвітництва. Не важко зробити висновок про те, в якому небезпечному становищі ми опинилися внаслідок спричиненого словами й уповільненого в часі ефективного вибуху. Звичайно, засобами просвітництва — бо інших у нас нема — ми намагаємось усунути цю шкоду. Ми з жахом виявляємо, що капіталізмом, відколи його брата, соціалізм, оголошено мертвим, рухає манія величі й що він почав безперешкодно заспокоюватись. Він повторює помилки свого живцем похованого брата й, збиваючись на догми, видаючи ринкову економіку за єдину істину, засліплений своїми просто-таки необмеженими можливостями, божевільно грає далі, тобто об'єднує все у світових масштабах, що дає лише надприбутки. Не дивно, що капіталізм, як і комунізм, який вдавився сам собою, виявляється нездатним до реформ. Глобалізація — це його диктат. І вже вкотре чуємо бундючно-непохибні заяви про те, нібито альтернативи глобалізації нема.
Як послухати їх, то виходить, що історія завершилася. Жодного «Далі буде...» очікувати не варто. Або лишається сподіватися, що коли вже не політиці, яка й так усі функції вирішувати переклала на економіку, то принаймні літературі спаде на думку щось таке, що похитне новітній догматизм.
Але як могла б обернутися така руйнівна творчість своєрідним літературним динамітом? Чи було б у запасі досить часу для того, щоб дочекатися, поки спрацює механізм уповільненого запалювання? Чи слід сподіватися на книжку, в якій пропонує вихід такий дефіцитний товар, як майбутнє? Чи не складається вже нині ситуація радше так, що література мусить відходити на «заслужений відпочинок», а молодим авторам у найкращому разі залишається Інтернет як майданчик для забав? Промислове затишшя, якому послужливе слово «комунікації» створює певну ауру, поглиблюється. Будь-який запас часу розплановано аж до колапсу, що межує з людськими можливостями. Культурно-підприємча водоверть засмоктує в себе весь західний світ. Що робити?
Мені з моєю безбожністю не лишається нічого іншого, як схиляти коліна перед кожним святим, що й досі ладен підставляти своє плече і котити перед собою важенні брили. Тож я благаю: святий Сізіфе, з ласки Камю вшанований Нобелівською премією, прошу тебе, подбай про те, щоб камінь не зоставався лежати вгорі, щоб ми котили його далі, щоб ми, як і ти, були щасливі зі своїм каменем і щоб розповідь про наше тяжке життя-буття не мала кінця-краю.
Чи ж почує хто-небудь мої тяжкі зітхання? Чи, може, спершу треба, як тепер зринають чутки, вивести нову, клоновану людину, щоб вона була здатна продовжувати людську історію?
Відтак я повертаюся до початку свого виступу й ще раз розгортаю роман «Пацючиха», у п'ятому розділі якого в умовному способі можна прочитати роздуми про присудження Нобелівської премії лабораторному пацюку, одній з мільйонів піддослідних тварин на службі в науки. І мені одразу стає очевидно, як мало всі увінчані преміями досягнення прислужилися тому, щоб позбавити людство його великого лиха — голоду. Хоча кожне, хто має чим заплатити, може придбати собі нові нирки. Можна пересадити й серце. Ми без дротів телефонуємо в усі куточки світу. Довкола нас турботливо кружляють супутники й космічні станції. З використанням увінчаних преміями наукових відкриттів придумано й удосконалено такі системи озброєнь, за допомогою яких їхні власники можуть стократ захистити себе від смерти. Просто дивовижно, але все, на що тільки здатна людська голова, має застосування. Не можна дати раду лише голоду. Він навіть зростає. На путівцях усього світу бачимо біженців; їх супроводжує голод. І жодна політична воля вкупі з науковими знаннями не зважується покласти край чимдалі більшим злидням.
1973 року, саме тоді, коли в Чилі, за діяльної згоди США, набирав розмаху терор, перед Організацією Об'єднаних Націй уперше промовляв з нагоди свого вступу на пост німецький канцлер Віллі Брандт. Він говорив про всесвітнє зубожіння. Його вигук «Голод — це також війна!» пролунав так переконливо, що в залі вибухнули оплески.
Я був там і чув ту промову. У той час я писав свій роман «Камбала», де йдеться про першооснови людського існування, про харчі, одне слово, про нестачу й надлишок, про тих, хто об'їдається, й про численних злидарів, про насолоду від переситу й про хлібні крихти зі столу багатих.
Ця тема в нас була й лишається. З одного боку — чимдалі більші багатства, з другого — бідність, що чимдалі швидше зростає. І хай там як багаті Північ і Захід намагаються відгородитись у прагненні до безпеки й обернутися на фортецю супроти бідного Півдня, потоки біженців однаково докотяться й до них, натиску голодних не витримають жодні брами.