Було це на початку вересня. Сонце саме стояло під знаком Діви. Здалеку крізь ніч насувалася гроза, яка буває лише наприкінці літа і зрушує з місця скрині й шафи. Меркурій подарував мені критичний розум, Уран зробив мене винахідливим, Венера допомогла повірити в свою невеличку вдачу, а Марс — у шанолюбство. Ось-ось мали зійти Терези, і через це я ставав уразливим і схильним перебільшувати. Нептун досяг десятої оселі, полудня віку, й поставив мене на кітву між чудом і оманою. А Сатурн у третій оселі, стоячи навпроти Юпітера, поставив під сумнів моє походження. Одначе хто послав отого метелика і дозволив йому й отим громам та блискавицям, які бувають лише наприкінці літа і на які здатний хіба що старший учитель, розпалити в мені пристрасть до обіцяного матусею бляшаного барабана, роблячи той інструмент у моїй уяві чимдалі похватнішим і жаданішим?
Про люське око здійнявши крик і вдаючи з себе таке собі рожевеньке немовля, я вирішив категорично відкинути батькову пропозицію, тобто все, що стосувалося бакалійної крамниці, зате в належний час, тобто коли мені сповниться три роки, усе ж таки прихильно поставитися до матусиного бажання.
Розмірковуючи отак про своє майбутнє, я принагідно переконався: матусі й отому батькові Мацерату не судилося сприймати мої заперечення та рішення і, в разі потреби, ставитися до них з повагою. Самотньо, не відчуваючи розуміння з боку батька-матері, лежав собі Оскар під електричними лампочками й дійшов висновку, що так воно й триватиме, аж поки за років шістдесят-сімдесят станеться якесь коротке замикання й остаточно позбавить струму всіх джерел світла; отож йому й узагалі перехотілося жити, перше ніж почалося те його життя під електричними лампочками. І тільки обіцяний бляшаний барабан завадив мені якось рішучіше продемонструвати своє бажання повернутися до колишнього ембріонального стану головкою вниз.
До того ж і баба-сповитуха вже перетяла пуповину; робити щось було запізно.
Фотоальбом
Зберігаю я один скарб. Я зберігав його, то ховаючи, то дістаючи знов, усі ці тяжкі роки, що складалися з самих календарних дат; ідучи в товарному вагоні, я притискав його, мовби коштовність, до грудей, а коли засинав, Оскар спав на своєму скарбі — на фотоальбомі.
Що б я робив без цього сімейного склепу, що відкритий цілому світу й розставляє все на свої місця? У ньому сто двадцять сторінок. І на кожній наліплено по чотири, по шість, а подекуди лише по дві фотокартки — одна побіля одної й одна під одною, прямокутні, дбайливо розподілені, тут розташовані симетрично, там — без жодної симетрії. Альбом оправлений шкірою, і що старішим він стає, то дужче нею пахне. Був час, коли альбому завдавали шкоди вітер і негода. Фотокартки відставали, і їхній безпорадний вигляд змушував мене шукати затишку й нагоди, щоб клеєм забезпечити ледве не занапащеному знімку його родове місце.
Чи є який-небудь роман, чи є бодай щось у цьому світі, що могло б позмагатися з епічним розмахом фотоальбому? Боже милостивий, ти, мов старанний фотоаматор, щонеділі клацаєш нас ізгори, тобто в страшенно зменшеному вигляді й виставляючи більш чи менш вдале освітлення, а потім вклеюєш наші знімки до свого альбому, поможи ж мені впевнено пройти крізь цей мій альбом, і не дозволяй ніде непристойно довго, хоч і з насолодою, затримуватись, і не давай поживи для Оскарового потягу до всього заплутаного, мені ж бо так кортить, щоб поряд із знімками поставали оригінали.