Крім того, ми завше приносили з собою знімки, зроблені з нагоди попереднього походу в кіно, тож мали змогу порівняти їх із свіжими; а там, де трапляється нагода щось порівняти, маєш право замовити і другий, і третій, і четвертий кухоль пива — щоб було веселіше або, як кажуть на Райні, для настрою.
І все ж таки було б хибно стверджувати, нібито за допомогою паспортного знімка засмучена людина може обернути свій смуток, на щось безпредметне, бо справжній смуток уже сам собою безпредметний, принаймні мій, та й Клепів також, н£ можна було пояснити нічим, і саме своєю майже розкуто-веселою безпредметністю він засвідчував власну силу, якої не могло похитнути ніщо. І коли й була змога якось поладнати з нашим смутком, то тілько за допомогою фотокарточок, позаяк на тих серійно виготовлених моментальних знімках ми бачили себе хоч і не вельми виразно, зате — і це було важливіше — пасивними й нейтралізованими. Ми могли поводитися з собою як завгодно і при цьому пити пиво, люто накидатися на кров'янку, підігрівати настрій і жирувати. Ми свої знімки перегинали, згортали й розрізали ножицями, що їх саме для цього завжди приносили з собою. Ми складали портрети давніші й нові, робили себе одноокими, триокими, замість вух приставляли собі носи, розмовляли або мовчали правим вухом і замінювали підборіддя лобом. Такі монтажі кожен робив не лише з власним зображенням; Клеп позичав окремі деталі в мене, я брав щось характерне в нього. У нас виходили нові і, як ми сподівалися, щасливіші створіння. Час від часу ми кому-небуть дарували свої знімки.
Ми (я кажу тут лише про себе й Клепа, а змонтовані фізіономії в цю справу не вплутую) взяли собі за звичку щоразу, коли приходили до тієї пивнички — а вона бачила нас не рідше, ніж один раз на тиждень, — дарувати кельнерові, якого ми називали Руді, фотокартку. І той тип, Руді, який нібито сподобився дванадцятерох власних дітей, а ще вісьмох опікав, умів зглянутися над нами й, маючи вже добрий десяток знімків у профіль і ще більше — анфас, щоразу, коли ми після довгих обговорень і скрупульозних відборів передавали йому знімок, робив на обличчі співчутливу міну й дякував.
Кельнерці за шинквасом і отій рудій, як лисиця, дівці з лотком сиґарет на шиї Оскар жодної фотокартки не подарував: жінкам не можна дарувати фотокарток, бо вони можуть тільки наробити з ними зла. А ось Клеп — загалом він повертавсь, як ведмідь за горобцями, одначе йому, було, і їсти не давай, аби лиш перед жінками похизуватись, і такий уже товариський з ними, що аж голову втрачає, — той одного дня, нічого мені не сказавши, мабуть, таки подарував тій сигаретниці свою фотокартку, бо потім заручився з тим жовторотим нахабеням, а згодом і одружився, щоб забрати фотокартку назад.
Та це я вже забіг наперед і присвятив надто багато слів останнім сторінкам фотоальбому. Ті безглузді моментальні знімки на таке не заслуговують, а якщо й заслуговують, то лише для порівняння — щоб дати вам зрозуміти, яким великим і недосяжним, ба навіть високохудожнім ще й нині постає в мене перед очима портрет мого діда Коляйчека на першій сторінці альбому.
Низенький і товстенький, стоїть він біля столика на точених ніжках. На жаль, сфотографувався він не як палій, а як член добровільної пожежної дружини Бранка. Тобто без отих густих вусів. Проте добре підігнана пожежна форма з медаллю за порятунок і пожежним шоломом, завдяки якому столик обертається на вівтар, майже замінюють густі палієві вуса. Якого ж поважного вигляду він уміє прибрати — так наче вже знає про всі біди й страждання нового сторіччя! Той іще гордий, попри весь його трагізм, погляд був за часів другої імперії, схоже, досить звичний і популярний, адже ми бачимо його і в Ґреґора Коляйчека, отого п'яниці з порохівні, який на знімку має, однак, доволі тверезий вигляд. Ще більшу містику — адже знімок зроблено в Ченстоховій — навіює постать Вінцента Бронського з освяченою свічкою в руці. Фото молоденького й худенького Яна Бронського — це свідчення свідомо-меланхолійного змужніння, свідчення, що його досягнуто засобами фотографії раннього періоду в її розвитку.
Тодішнім жінкам такий погляд, незважаючи на відповідну позу, вдавався рідше. Навіть моя бабця Ана, яка все ж таки була, бачить Бог, жінка ще та, на знімках, зроблених перед Першою світовою війною, пишається з дурненькою, неприродною усмішкою на вустах, і, дивлячись на неї, навіть не здогадаєшся, який притулок можна знайти під чотирма її широченними, накинутими одна поверх одної, такими мовчазними спідницями.