Так цим своїм єдиним, хоч і не безболісним, проте добре розрахованим падінням зі сходів я дав — і лікарі не раз це підтверджували — не лише таке потрібне дорослим пояснення того, чому в мене припинився ріст, а на додачу, й сам того, власне, не бажаючи, ще й зробив Мацерата, доброго і невинного, Мацератом винним. То він не причинив ляду, то на нього матуся звернула всю провину, й усвідомлення цієї провини, за яку матуся дорікала йому хоч і не часто, однак невблаганно, він мав пронести крізь роки.
Мені те падіння забезпечило місяць на лікарняному ліжку, а опісля, аж до того, як почалися оті візити щосереди до доктора Голаца, я дістав відносну свободу від лікарів. Уже першого мого барабанногр дня мені пощастило подати світові знак, і мій випадок дістав пояснення, перше ніж дорослі збагнули справжнє, мною самим визначене становище. Тепер усі казали: наш маленький Оскар на свій третій день народження впав зі сходів у підвалі й хоч загалом нічого собі не поламав, однак рости після того перестав.
І почав я барабанити. У нашому будинку з помешканнями на винайм було п'ять поверхів. Я барабанив сходами від першого поверху аж на горище з усіма його закапелками, а тоді навпаки, згори вниз. Від Лабесвеґ до Макс-Гальбеплац, звідти на Нойшотланд, Антон-Мьолєрвеґ, Марієнштрасе, до Кляйнгамерпарк, Акціонерної броварні, Акціонерного ставка, Фрьобелівського лугу, школи Песталоцці, Нового базару й назад на Лабесвеґ. Мій барабан усе це добре витримував, дорослі — гірше, вони пробували перебивати його, хотіли стати моїй блясі поперек дороги, намагалися підставити моїм паличкам ніжку... Але про мене подбала природа.
Хист вибарабанити на дитячому бляшаному барабані належну відстань між мною й дорослими виявився невдовзі після того, як я впав зі сходів у підвалі, і майже одночасно з тим у мене прорізався голос, що давав мені змогу співати переливчасто, кричати або співати криком стільки й на таких високих тонах, що ніхто вже не важився забрати в мене барабана, від якого закладало у вухах; бо коли хтось намагався схопити його, я починав кричати, а коли я кричав, лускали й розліталося на друзки коштовні речі: я міг розтрощити співом скло; мій крик нищив квіткові вази; від мого співу розліталися шибки у вікнах, і приходив гуляти протяг; мій голос розтинав, немовби цнотливий, а тому й невблаганний алмаз, шибки в мисниках і глумився там, не втрачаючи при цьому своєї безневинности, зі сповнених гармонії, шляхетно дозрілих, подарованих милою рукою й ледь припалих пилом лікерних чарочок.
Минуло небагато часу, і про мій хист уже знала вся наша вулиця — від Брьозенервеґ аж до селища біля аеродрому, одне слово, цілий квартал. Щойно мене бачили сусідські діти — а їхні ігри, такі як «Оселедці в маринаді, раз, два, три», або «Чи прийшла кухарка Чорна?», або «Що я бачу, того ти не бачиш», мене не приваблювали, — і вже цілий хор невмиваних писків горлав:
Певна річ, безглузда дитяча примовка, позбавлена змісту. Мене та пісенька анітрохи не бентежила, коли я зі своїм інструментом тупав ногами під тих чорта й відьму, підтримував паличками примітивний, однак досить приємний ритм і, вибиваючи «Чару, чарку, чарочку», вів за собою, хоч і не був щуроловом, малечу.
Ще й тепер — скажімо, коли Бруно миє у мене в палаті вікно — я знаходжу трохи часу, щоб вистукати на своєму барабані ту примовку й той ритм.
Більше клопоту, ніж та глузлива пісенька сусідських дітей, більше прикрощів, а надто моїм батькові й матері, завдавав той недешевий факт, що провину за кожну шибку, розбиту в нашому кварталі шкідливими, невихованими шибениками, скидали на мене чи, скоріше, на мій голос. Спершу матуся покірно й доброчесно платила за кожне вікно, розбите в когось на кухні переважно з рогатки, та згодом феномен мого голосу нарешті збагнула й вона, і, коли хтось приходив з претензіями відшкодувати збитки, погляд її ставав по-діловому сірий, холодний, і вона вимагала доказів. А сусіди обходилися зі мною досить-таки несправедливо. У той час не було нічого образливішого, ніж стверджувати, буцімто в мені живе дитяча жадоба руйнації, буцімто я відчуваю незбагненну зненависть до скла й усього, що з нього зроблено, як ото в інших дітей часом у раптових нападах шаленства знаходять вихід якісь темні, безглузді антипатії. Умисне руйнує лише той, хто грається. А я не грався ніколи, я на своєму барабані працював, а щодо голосу, то поки що він був потрібен мені лише для самооборони. Тільки турбота про те, що буде з моєю роботою на барабані далі, спонукала мене користатися голосовими зв'язками так цілеспрямовано. Якби я міг у той самий спосіб і тими самими звуками краяти, скажімо, безвиразні, вздовж і впоперек оздоблені вишитими узорами скатерки, що їх породжувала вигадлива уява Гретхен Шефлєр, чи розчиняти похмуру політуру на піаніно, я б залюбки дав спокій усьому скляному — нехай собі стоїть і подзенькує. Але до скатерок і політур мій голос був байдужий. Не щастило мені ані стерти невтомним криком візерунки на шпалері, ані двома протяглими тонами, що то наростали, то спадали, натужно тручись один об одного, мов жорна в кам'яному віці, домогтися тепла, потім жару й нарешті викресати іскру, потрібну для того, щоб сухі, мов трут, просяклі тютюновим димом фіранки на обох вікнах у вітальні спалахнули декоративним полум'ям. Жодному зі стільців, на яких сиділи, наприклад, Мацерат чи Александер Шефлєр, я не міг «відспівати» своїм голосом ніжку. Я б з дорогою душею захищався в якийсь безневинніший, не такий чудернацький спосіб, але ніщо безневинне не хотіло мені слугувати, мене слухалося лише скло й мусило за це платити.