Перше таке видовище я досить успішно влаштував невдовзі після свого третього дня народження. Барабан був у мене тоді вже, здається, з місяць із гаком, і за той час я, загалом хлопчик завзятий, уже побив його вщент. І хоч обичайка в білих та червоних зубцях ще тримала верх і низ укупі, одначе дірка посередині мембрани, яка видає звук, уже так і зяяла, а позаяк дном я гребував, то та дірка ставала щодалі більшою, обшарпувалась, на її краях з'являлися гострі визубні, від них відлуплювалися побиті шматочки бляхи, падали всередину барабана, за кожним ударом невдоволено брязкали, а на килимі у вітальні й на червоно-бурій підлозі в спальні полискували білі лакові лусочки, які вже не хотіли терпіти наругу на моєму змордованому барабані.
Батько й мати потерпали, що я поріжуся об ті небезпечно гострі бляшані краї. А надто Мацерат — після того, як я впав зі сходів у підвалі, він став такий обачний, що й на холодне дмухав, і радив мені барабанити обережно. Я й справді завжди так різко розмахував руками, що міг зачепити гострі краї того зубчастого кратера, отож побоювання Мацерата були, мушу визнати, хоч і перебільшені, проте не зовсім безпідставні. Щоправда, уникнути всіх небезпек можна було б за допомогою нового барабана, однак про новий барабан ніхто й не думав, вони просто хотіли забрати в мене мою добру стару бляшанку, яка разом зі мною падала зі сходів, яка разом зі мною потрапила до лікарні і яку разом зі мною звідти виписали, яка разом — сходами вгору й сходами вниз, разом — на бруківці й на хідниках, крізь «Оселедці в маринаді, раз, два, три», повз «Що я бачу, того ти не бачиш» та «Чорну кухарку»... Одне слово, цю бляшанку вони хотіли в мене забрати, а натомість нічого не дати. І за приманку вибрали отой дурний шоколад. Матуся простягла його мені й випнула трубочкою губи. А Мацерат тим часом з удаваною суворістю вхопився за мій калікуватий інструмент. Я щосили вчепився в той брухт руками. Батько потяг до себе. Мої сили, яких вистачало тільки для того, щоб барабанити, покидали мене. Червоні язички полум'я помалу, один по одному визлизали з моїх рук, ось-ось я лишуся вже й без круглої обичайки... І тоді Оскарові, якого до того дня вважали спокійним, мало не зразковим хлопчиком, пощастило видати отой перший дійовий і руїнницький крик. Кругле шліфоване скло, що захищало медово-жовтий циферблат у нашому годиннику на підлозі від пилу й умирущих мух, розскочилося на друзки й упало, розлітаючись на ще дрібніші скалки, — впало на червоно-буру підлогу, бо килим до годинника не діставав. Однак нутрощі дорогого механізму не постраждали: маятник спокійно йшов своєю дорогою — якщо взагалі так можна сказати про маятника, — стрілки також. Навіть на механізм бою, який загалом дуже чутливо, майже істерично реагував на найменший поштовх, на пивовози, що проїздили за вікном, мій крик не справив жодного враження; розлетілося лише скло, зате ж розлетілося на гамуз.
— Годинникові хана! — вигукнув Мацерат і відпустив барабана.
Я кинув погляд на годинника й переконався, що самому йому крик мій ніякої шкоди не завдав, а наказало довго жити тільки скло. Однак для Мацерата, матусі й дядька Яна Бронського, що тої неділі прийшов пополудні до нас у гостину, хана була, здавалося, чомусь більшому, ніж склу від циферблата. Бліді, вони безпорадно зиркали одне на одного, обмацували руками кахельну грубу, тримаючись хто за піаніно, хто — за мисника, не наважуючись зійти з місця, а Ян Бронський ще й ворушив пересохлими губами та благально поводив навіженими очима, отож мені ще й досі здається, що всі дядькові зусилля були спрямовані на те, щоб проказати, не збившись, молитву, яка закликала до допомоги й милосердя, на кшталт: «О, агнець Божий, ти спокутуєш гріхи світу цього... Зглянься ж над нами». І так тричі поспіль, а тоді ще: «О Господи, не гідний я того, щоб Ти ступив до оселі моєї, але озовися бодай словом...»