— Господь наш Ісус вам оддячить, — обіцяла вона, шурхочучи своєю шовковою сукнею.
Я, власне, навіть дуже шкодував, коли навесні Оскар — уже після свого шостого дня народження — мусив через Стефана й разом із ним піти від фройляйн Кауер, яку можна було скільки завгодно розстібати й застібати. Як завжди, коли замішана політика, дійшло до актів насильства. Ми саме вибралися на Ербсберґ, тітка Кауер скинула з нас вовняну упряж, довкола полискувала памолодь, у кронах уже панував веселий гомін. Тітка Кауер сиділа на придорожньому камені, де під мохом виднілися стрілки різних маршрутів — для одной для двогодинних прогулянок. Наче ото молоденька дівчина, яка не здогадується, що з нею коїться навесні, тітка Кауер весело наспівувала, рвучко струшуючи головою, як це звичайно роблять лише цесарки, й плела нам нову упряж — вона мала бути пекельно червона, але мені впрягтися в неї вже не судилося. Бо цієї миті в кущах раптом розлігся крик, фройляйн Кауер спурхнула з каменя й, не випускаючи з рук того, що вже сплела, тягнучи за собою червону вовняну нитку, кинулася на своїх високих підборах на той крик у кущі. Я рушив услід за нею й за ниткою, і перед моїми очима зачервоніло ще дужче: з носа в Стефана річкою текла кров, а один хлопчик — його звали Лотар, він був кучерявий, а на скронях у нього прозирали голубі прожилки — сидів на грудях у хирлявенького й тонкосльозого Стефана й намагався, схоже, ввігнати йому носа в обличчя.
— Польський виродок! — сичав він після кожного удару. — Польський виродок!
За п'ять хвилин тітка Кауер знов накинула на нас блакитну упряж, — тільки я тюпав незапряжений, намотуючи на клубок червону нитку, — і всім нам довелося слухати її молитву, яку зазвичай проказують між жертвою і перевтіленням:
— О зганьблений, сповнений болю і каяття...
Потім — униз із Ербсберґа, і зупинка біля пам'ятника Гутенбергу. Показуючи довгим пальцем на Стефана, що жалібно скиглив і притискав до носа хустину, тітка Кауер поблажливо пояснила:
— Стефан не винен, що він — маленький поляк.
Тітка Кауер порадила більш не приводити Стефана до її садка. Оскар, хоч і не поляк і не те що дуже любив Стефана, заявив про свою солідарність із ним. А потім настав Великдень, і спробували зробити дуже просто. Доктор Голац в окулярах у широкій роговій оправі виснував, що шкоди від цього не буде, й свій висновок оголосив так:
— Малому Оскарові це не зашкодить.
Ян Бронський, який після Великодня однаково хотів віддати свого Стефана до польської народної школи, стояв на своєму й уже вкотре заявляв моїй матусі й Мацератові: він, мовляв, — польський службовець, і за чесну роботу на Польській пошті польська держава йому чесно платить. Зрештою, він, мовляв, поляк, і Гедвіґ теж стане полькою, як тільки задовольнять її клопотання. До того ж такий кмітливий і обдарований вище середнього хлопчик, як Стефан, німецьку мову вивчить і вдома, а щодо малого Оскара — вимовляючи ім'я «Оскар», Ян щоразу легенько зітхав, — то Оскарові, як і Стефану, мовляв, так самісінько шість років, але він ще не вміє до пуття й розмовляти, він, як на свій вік, узагалі досить відстав у розвитку, а щодо того, що він не росте, то треба, мовляв, усе ж таки спробувати, бо обов'язкова шкільна освіта — це обов'язкова шкільна освіта, за умови, звісно, що шкільне начальство не заперечуватиме.
Шкільне начальство висловило сумнів і зажадало медичного висновку. Голац назвав мене здоровим хлопчиком, у якого зріст трирічної дитини, але який розумовим розвитком — хоч він, мовляв, іще добре й не розмоляє — ні в чому не поступається п'ятишестирічним дітям. Окрім того, Голац згадав іще про мою щитовидну залозу.
Поки мене оглядали та обстежували, на всіх тестуваннях, що стали мені вже звичними, я поводився спокійно — від «байдуже» до «доброзичливо», тим більше що відібрати в мене барабана ніхто не намагався. Ніхто з тих, хто мене обстежував і тестував, ще не забув, як пішла прахом Голацова колекція змій, жаб та ембріонів, тож усі цього побоювались.
Лише вдома, і то вже першого ж таки шкільного дня, мені довелося показати, на що здатний алмаз у моєму голосі, позаяк Мацерат, усупереч здоровому глузду, зажадав, щоб я вирушив до школи Песталоцці через Фрьобелівський луг без барабана й щоб я взагалі не брав його, мого бляшаного барабана, з собою до школи.