Та й Ісус нібито симпатизує Оскарові, навіть вибиває на його барабані «Ділі Марлен» й інші популярні ритми. Проте коли Оскар нарешті зібрався йти й Ісус спитав його, чи любить він Сина Божого, то у відповідь почув: «Та я тебе ненавиджу, пуцьвірінку, тебе й усі твої витребеньки». А Ісус йому: «Ти, Оскаре, камінь, і на цьому камені я створю Церкву мою. Йди за мною». І нашого героя ці слова так розлютили, що він відломив палець у гіпсового зображення Бога.
Як бачимо, все тут збудовано на суперечностях, навіть, достеменніше було б сказати, на якійсь примхливій (а то й небезпечній) дійсності. Ось ще один із безлічі прикладів: «Він іде. Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник, із газометром під пахвою, який без угаву цокає?.. Він виявився поступливим і пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба...»
Отже, Добро і Зло не розрізнити... А можливо, навіть, вони не роздільні?!. І в той же час вони не є цілісністю...
Коли ховали його передчасно померлу матір, яку Оскар по-своєму любив, він хотів стрибнути на домовину. Він хотів сидіти на вікові труни й барабанити. Не по блясі, а по вікові труни хотів стукати Оскар своїми паличками». І водночас йому хотілося лежати в материнській могилі... І це також ніби дві сторони однієї медалі...
Тут, очевидно, настав час поміркувати над деякими особливостями Оскара Мацерата як людини і як літературного героя. Пам'ятаєте: він з'явився на світ цілком сформованою особистістю, а водночас бажав би не покидати материнського лона. Лише перспектива володіти барабаном (нагадаю про це ще раз) спонукала його відмовитись від жаданого прихистку. Але нібито лиш на деякий час спонукала. Адже героя, як ми вже знаємо, невідступно вабить вічний спокій материнської могили...
Було б, певна річ, наївно пояснювати ці дивацтва Оскарової натури якоюсь його індивідуальною психологією, бо, звичайно ж, він — «фігура» в тому ж сенсі, в якому, якщо пам'ятаєте, вживав це визначення Еліас Канетті, ведучи розмову з Германом Брохом про свій роман «Засліплення». Інакше кажучи, Оскар тут такий собі «медіум», що з його допомогою автор має намір покопирсатися у смердючій купі, якою, на його думку, була, є і буде історія роду людського.
Адже є єдиний логічний висновок, що випливає з упертого небажання нашого героя з'являтися на світ і тим більше — з його прагнення вернутися в затишок могильного забуття, — це непохитна впевненість у тому, що світ цей взагалі не вартий нашої в ньому присутности...
Не випадково ж «Бляшаний барабан» зачинається таким епізодом: восени, посеред безкрайнього поля сидить біля вогнища майбутня Оскарова баба, Ана Бронська і ласує печеною картоплиною. Повз неї, як звикле, рятуючись від поліцейської погоні, пробігає Йозеф Коляйчек: за національністю він, як і вона, із кашубів (про них у романі сказано: «... наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній».
Ана Бронська, певна річ, ховає Коляйчека під своїми чотирма спідницями. Сидячи там, він невідомо в який спосіб примудряється зробити їй дитину, тобто майбутню матір майбутнього Оскара. Невдовзі Коляйчек став бабиним чоловіком і плотарем, але підпалювання не зрікається. Одного разу, знову рятуючись від поліцейських, він чи то потонув під плотом, чи то подався до Америки і став там мільйонером.
Ця «кашубська історія» лише підтверджує все сказане вище: адже і вона осіла в свідомості Оскара насамперед незнищенним бажанням сховатися від страшного, немилосердного світу під чотирма бабиними спідницями.
Проте певний слід у душі нашого героя, очевидно, залишив і дідів потяг до підпалів, або, краще сказати, — до будь-якого руйнування. Він, такий собі «вічний триліток», окрім уміння віртуозно вибивати на барабані, був обдарований ще одним незвичним хистом: міг німим криком різати скло. І на темних вулицях нічного Данцига виступав у своїй геть уже дивній ролі: виріже, бувало, охайно вітрину ювелірної крамниці, сховається — і спокушає легкою здобиччю добропристойних нічних перехожих (диявол-спокусник — ось ще одна Оскарова функція в цьому чудному романі).
Саме таким робом він спокусив брата в других своєї матері, Яна Бронського, якого — можливо, й небезпідставно — вважав своїм батьком, оскільки Ян з його матір'ю спав, а до того ж був ще, як і Оскар, синьоокий...