Одначе коли фройляйн Шполєнгауер не пощастило потрапити в лад моєму барабану відразу, вона повернулася до своєї колишньої, простолінійно-безглуздої, до того ж погано оплачуваної ролі, взяла себе в руки, що взагалі час від часу доводиться робити вчителькам, і промовила:
— Ти, звісно ж, — малий Оскар. Ми вже багато про тебе чули. Як же славно ти вмієш барабанити! Чи не так, діти? Адже наш Оскар — добрий барабанщик?
Діти зчинили ревище, матері щільніше збилися до гурту, а Шполєнгауерка тим часом опанувала себе цілком.
— А тепер, — перейшла вона на фальцет, — сховаймо барабана до класної шафи, він, мабуть, уже стомився й хоче спатки. А потім, після уроків, ти одержиш його назад.
Ще монотонно бурмочучи ці облудні слова, вона продемонструвала мені свої коротко обрізані вчительські нігтики, раз у раз намагаючись тими коротко обрізаними нігтиками схопити мого барабана, що, бачить Бог, і не стомився, і спати не хотів. Поки що я міцно тримав його, обхопивши руками, схованими в рукавах светра, обичайку в білих і червоних зубчиках. Спершу я поглядав на неї, потім, побачивши, що вона непохитно зберігає допотопний, стандартний образ учительки народної школи, подивився крізь неї і виявив усередині у фройляйн Шполєнгауер багато такого, чого вистачило б на три аморальні розділи, та, позаяк ішлося ж про мій барабан, виборсався з її внутрішнього життя й, пронизавши її поглядом поміж лопаток, помітив на шкірі, що непогано збереглася, чималу — завбільшки з гульден — родимку, порослу довгим волоссям.
Чи то вона відчула, що я бачу її наскрізь, чи то справа була в моєму голосі, яким я, не завдаючи шкоди їй самій, уже застережливо дряпнув праве скельце її окулярів, але фройляйн Шполєнгауер передумала вдаватися до грубої сили (кісточки на пальцях у неї тим часом уже побіліли, як крейда), та й дивитися крізь подряпані окуляри, либонь, теж не любила — через це по шкірі в неї пішов мороз, отож вона мерзлякувато зіщулилася, відпустила мого барабана й, мовивши тільки: «Але ж і злючка ти, Оскаре!» — кинула на матусю, яка й так не знала, куди сховати очі, докірливий погляд, а тоді облишила мені анітрохи не сонного барабана, крутнулася на своїх низеньких підборах, повернулася до кафедри, видобула з теки інші окуляри — вона в них, мабуть, читала, — рішуче зірвала з носа ті, що їх шкрябонув мій голос, як ото, бува, пошкрябають нігтем віконну шибку, напустила на себе такого вигляду, ніби я осквернив їй окуляри, посадила на ніс, відставивши вбік мізинця, інші, потому вся витяглась, аж усередині в неї щось хруснуло, і, знову сягнувши рукою до теки, оголосила:
— А тепер я зачитаю вам розклад уроків.
Зі свинячої шкіри вона видобула стосик папірців, вибрала з-поміж них один, решту роздала матерям, тобто й моїй теж, і нарешті почала розтлумачувати шестирічним, які вже нетерпляче совалися за партами, що ж то воно за розклад уроків:
— Понеділок: закон Божий, письмо, лічба, ігри. Вівторок: лічба, каліграфія, співи, природознавство. Середа: лічба, письмо, малювання, малювання. Четвер: краєзнавство, лічба, письмо, закон Божий. П'ятниця: лічба, письмо, ігри, каліграфія. Субота: лічба, співи, ігри, ігри.
Фройляйн Шполєнгауер зачитала це нам, як невідворотний присуд долі; цей продукт конференції вчителів народної школи вона озвучила своїм суворим голосом, який не пропускав жодної літери, потому, згадавши про семінарські настанови, «прогресивно полагіднішала», радісно ойкнула й по-педагогічному добросердо вибухнула:
— А тепер, любі дітки, повторімо все це хором. Отже: понеділок?
Орда ревонула:
— Понеділок!
Тоді вона:
— Закон Божий!
Хрещені язичники рикнули: «Закон Божий». Я свій голос пощадив, а натомість вибив ті релігійні слівця на бляшанці.
За спиною в мене хлопці вслід за Шполєнгауеркою горлали:
— Пись-мо!
На це мій барабан відповів двома ударами.
— Лічба!
Знову два удари.
Так Шполєнгауерка задавала тон цієї молитви попереду мене, так тривав далі той крик позаду мене, а я розмірено відбивав собі склади на бляшанці, роблячи гарну міну в тій сміховинній грі, аж поки Шполєнгауерка — вже й не знаю, яка муха її вкусила, — раптом зірвалася з місця, вочевидь розлютившись, тільки ж не на отих бовдурів позаду мене, ні, то через мене щоки її спалахнули гарячковим рум'янцем, то безневинний Оскарів барабан став для неї каменем спотикання, достатнім для того, щоб узятися за барабанщика, який так упевнено відбивав ритм.