Отож від цих побитих долею хрестоносців, що зазнали таких тяжких випробувань, допомоги було годі й сподіватися. Тітка Гедвіґ Бронська, яка частенько заходила по мене, щоб у Штефенпарку я погрався в пісочниці з її дворічною Маґдою, в учительки мені теж не годилася: вона була хоч і добросерда, але дурна, як пень. Так само довелося викинути з голови й Інґу, сестружалібницю доктора Голаца, хоч та й не була ні дурна, як пень, ні добросерда. Річ у тім, що Інґа була розумна, не просто помічниця лікаря в прийомні години, а його незамінна асистентка й через це часу на мене не мала.
Багато разів на день я долав понад сотню східців у нашому п'ятиповерховому будинку з квартирами на винайм, я барабанив, сподіваючись на допомогу, на кожному поверсі я принюхувався, що там варили на обід у кожній із дев'ятнадцятьох сімей, однак у жодні двері не стукав, бо ні в старому Гайландтові, ні в годинникареві Лаубшаді свого майбутнього наставника не бачив, а в гладкій пані Катер чи в матінці Тручинській, хоч я цій і симпатизував, — і поготів.
Але під самісіньким дахом жив у нас музикант і трубач Майн. Пан Майн тримав чотирьох кішок і щодня був п'яний. Він грав на танцях у «Цінґлеровому пагорбі», а в святвечір разом з п’ятьма такими самими п'яними гультіпаками місив сніг на вулицях і церковним співом боровся із суворим морозом. Якось я застав його на горищі: він лежав горілиць у чорних штанях та розкішній білій сорочці, перекочував босими ногами порожню пляшку з-під ялівцівки й просто-таки чарівно дудів на трубі. Не відводячи від рота своєї бляшанки, тільки трохи скосивши очі в мій бік — а я стояв у нього за спиною, — він зустрів мене шанобливо, як свого барабанщика-акомпаніатора. Власна бляшанка була йому не багато дорожча, ніж моя. Наш дует загнав чотирьох його кішок на дах, а голландська черепиця від нашої гри почала трохи двигтіти.
Коли ми скінчили грати й поопускали свої бляшанки, я дістав з-під светра давнє число «Свіжих новин», розгладив папір, присів навпочіпки біля трубача, передав йому те чтиво й зажадав, щоб він навчив мене великих і малих літер.
Але пан Майн, відклавши трубу, одразу заснув. Він знав у житті лише три справжні речі: пляшка з ялівцівкою, труба й сон. І хоч ми ще не раз — а якщо казати точніше, то доти, доки він вступив музикантом до кавалерії штурмових загонів і на кілька років зав'язав з ялівцівкою, — без будь-яких репетицій грали на даху дуетом, грали для димоходів, черепиці, голубів і кішок, на роль учителя він не підходив, і край.
Тоді я спробував щастя з городником Ґрефом. Не беручи з собою барабана, позаяк Ґреф його не любив, я почав раз у раз навідуватися до крамниці в підвалі навскоси через вулицю. Передумови для ґрунтовної науки тут, здавалося, були, адже повсюди у двокімнатному помешканні, в самій крамниці, на прилавку й під прилавком, навіть у досить сухому прогребі на картоплю — скрізь лежали книжки: книжки з пригодами, книжки з піснями, «Херувимський бурлака», трактати Вальтера Флекса, «Просте життя» Віхерта, «Дафніс і Хлоя», монографії про художників, стоси спортивних часописів, а також ілюстровані книжки з напівголими хлопчиками, які невідь-чому ганялися за м'ячем, демонструючи лискучі, змащені олією м’язи.
Ґреф уже на той час мав із крамницею неабиякий клопіт. Контролери з Пробірної палати, перевіряючи його ваги й гирі, виявили деякі недоліки. Пролунало слівце «обман». Ґреф мусив сплатити штраф і придбати нові гирі. Він був такий пригнічений, що розважити його могли тільки книжки та вечірки й походи у вихідні зі скаутами.
Коли я ступив до крамниці, Ґреф майже не звернув на мене уваги й виводив собі далі ціни на ярликах. Я скористався з цієї зручної нагоди, схопив три чи чотири білі картонки й червоного олівця і, беручи за зразок уже заповнені ярлики, вдаючи, ніби дуже стараюся, заходився підробляти зютерлінський шрифт, щоб якось привертати увагу Ґрефа.
Та Оскар був, як на нього, либонь, надто малий, не окатий і не досить блідий. Отож я покинув олівця, вибрав собі грубезну книжку, повну голяків, що так упадали Трефові в око, і спробував привернути його увагу тією книжкою, тримаючи її навскоси, так, щоб і він бачив знімки хлопців, які то нахилялися, то потягувались і — принаймні так мені здавалося — могли його зацікавити.
Але городник, позаяк покупців у крамниці не було й зважити червоних буряків ніхто не просив, аж надто старанно вимальовував цифри на цінниках, отож мені довелося вже гучніше поляскати палітурками й швидко, із шелестом погортати сторінки, щоб він таки виринув із-за своїх цінників і зацікавився і мною, неписьменним.