Скажу відверто: Ґреф мене так і не зрозумів. Коли в крамниці були скаути — а пополудні навколо нього там завжди крутилося двоє-троє його молодших командирів, — він Оскара й зовсім не помічав. Та коли Ґреф лишався сам, то міг, розгнівавшись, що йому не дають працювати, знервовано підхопитися й скомандувати:
— Поклади книжку, Оскаре! Вона тобі однаково ні до чого. Ти для неї надто малий і надто дурний. Ще зіпсуєш. Я за неї віддав більше, ніж шість гульденів. Як хочеш погратися, то ондечки досить картоплі й капусти!
Потім він забирав у мене книжку і з непроникною міною починав гортати її, а я тим часом стовбичив серед савойської, брюссельської, червонокачанної та біло-качанної капусти, серед брукви й картоплі — стовбичив сам-самісінький, адже барабана Оскар із собою не мав.
Щоправда, була ще пані Ґреф, і я, піймавши облизни в городника, здебільшого вшивався до подружньої спальні. На той час пані Ліна вже кілька тижнів не вставала з ліжка, вигляд мала хворобливий, пахла затхлою нічною сорочкою і брала в руки все що завгодно, тільки не книжки, які могли б мене чогось навчити.
Оскара трохи шкребла заздрість, коли в подальші тижні він бачив своїх однолітків зі шкільними ранцями, збоку на яких погойдувалися губки й шматини для грифельних дощечок, надаючи хлопцям поважного вигляду. І все ж він не пригадує, щоб у нього коли-небудь зринули думки на кшталт: «Ти сам заварив цю кашу, Оскаре. Міг би робити веселу міну в тій шкільній грі. Міг би не псувати стосунків зі Шполєнгауеркою назавше. А тепер ті бовдури тебе переженуть! Вони вже щось тямлять коли не у великих, то принаймні в малих літерах, а ти навіть не вмієш як слід тримати «Свіжі новини».
Як я щойно сказав, трохи шкребла заздрість, тільки й того. Досить було лише трохи принюхатися, щоб стати ситим тією школою донесхочу. Вам коли-небудь випадало нюхати сяк-так промиті старі губки й віхті, якими стирають оті облуплені Грифельні дощечки в жовтих рамцях і які в дешевенькій шкірі шкільних ранців зберігають випари всіляких каліграфій, ядучий дух великої й малої таблиці множення та піт послинених грифелів, що попискують, застряють, сповзають набік? Іноді, коли учні, повертаючись із школи, скидали десь неподалік від мене ранці й бігли грати у футбола чи в гилку, я нахилявся до губок, що просихали на сонці, й думав, що якщо на світі є диявол, то саме в нього визріває під пахвами такий кислувато-солонуватий дух.
Одне слово, школа з Грифельними дощечками була мені не до шмиги. Проте Оскар аж ніяк не стверджує, нібито Ґретхен Шефлєр, що невдовзі потому взялася за його освіту, виявилася просто-таки втіленням його смаку.
Все, що було в шефлєрівському помешканні при пекарні на Кляйнгамервеґ, ображало мене. Оті серветочки, оті подушки з повишиваними гербами, ляльки в стилі Кете Крузе, що причаїлися в усіх куточках на канапі, і куди не ступиш — м'які іграшки, ота порцеляна, яка так і проситься, щоб на неї напустили слона, і куди не кинеш оком — сувеніри, почате в'язання гачком, дротиками й коклюшками, вишивка, плетиво, мереживо, макроме, зубчаста облямівочка... Щодо цього солоденько-чепурного, чарівно-затишного, задушливотісного, взимку надто натопленого, влітку отруєного квітами житла мені спадає на думку лише одне пояснення: Ґретхен Шефлєр не мала дітей, а їй так хотілося ж мати дитинку, щоб обплітати її і обв’язувати, так хотілося, хоч би від кого це залежало — чи то від Шефлєра, чи то від неї, — ох, як би їй хотілося, так наче аж з'їла б ту дитинку, яку б обв'язувала, унизувала бісером, оторочувала й прикрашала вишитими хрестиком поцілунками.
Оце сюди я й прийшов, щоб вивчати малі й великі літери. Доводилось робити над собою зусилля, щоб не зіпсувалося щось із порцеляни чи якийсь сувенір. Свій скловбивчий голос я лишив, так би мовити, вдома й тільки примружив одне око, коли Ґретхен сказала, що набарабанив я вже доволі, а тоді, всміхаючись своїми золотими й конячими зубами, стягла у мене з колін бляшанку й поклала її серед плюшевих ведмедиків.
Я потоваришував із двома ляльками в стилі Кете Крузе, притискав ті опудала до себе й грався, наче закоханий, віями тих краль із завжди враженим поглядом, намагаючись своєю вдаваною, але тим щирішою на вигляд дружбою з ляльками обв'язати в'язане — двоє вічок лицьових, двоє спідніх — серце Ґретхен.
Мій план виявився зовсім непоганим. Уже коли я прийшов удруге, Ґретхен розкрила переді мною своє серце, тобто вона розпустила його, як ото розпускають плетені панчохи, й показала мені всю довгу, в кількох місцями уже з вузликами й нетривку нитку, повідчинявши переді мною всі шафи, скриньки та шабатурки й розклавши переді мною свій оздоблений бісером старий мотлох; вона прикладала до мене, вдягала на мене й знову скидала гори дитячих кофтинок, дитячих нагрудничків, дитячих штанців, яких вистачило б на п'ятьох близнюків.