Потім вона показала стрілецькі відзнаки, які її Шефлєр заробив у Спілці колишніх фронтовиків, далі
— фотознімки, частина з яких були ті самі, що й у нас, і нарешті — позаяк вона ще раз повернулася до дитячого мотлоху, шукаючи чогось схожого на повзунки,
— і нарешті на світ з'явилися книжки. Оскар-бо твердо розраховував на те, що під дитячим мотлохом таки знайдуться книжки; Оскар-бо чув, як Ґретхен розмовляла з матусею про книжки; він-бо знав, як завзято обидві замолоду, коли ще тільки заручились, а тоді майже одночасно повиходили заміж, обмінювалися книжками, брали їх у приватній платній бібліотеці біля
Кінопалацу, щоб, збагатившись тим чтивом, надати шлюбу з бакалійником і шлюбу з пекарем більше обширу, світу й лоску.
Багато запропонувати мені Ґретхен не могла. Відколи Гретхен уже нічого не читала, а тільки плела, вона, мабуть, як і матуся, кому читати було ніколи через Яна Бронського, роздарувала солідні томи книжкового товариства, що його членами обидві тривалий час були, — людям, котрі ще не кинули читати, бо не плели й не мали Яна Бронського.
Погані книжки — це теж книжки, а тому священні. Те, що я знайшов, лежало навпереміж і потрапило сюди, либонь, здебільшого із запасів її брата Тео, який знайшов свою моряцьку смерть на Доґґербанці. Сім чи вісім томів кьолєрівського флотського календаря, повного суден, які вже давно лежали на дні, військові звання на кайзерівському флоті, «Морський герой» Пауля Бенеке — все це була навряд чи та пожива, що її прагло серце Ґретхен. «Історія міста Данцига», написана Еріхом Кайзером, і «Битва за Рим», яку вів, либонь, чоловік на ім'я Фелікс Дан, спираючись на підтримку Тотіли й Теї, Велізарія і Нарсеса, втратили свій блиск, а місцями й корінці теж, мабуть, під руками брата, що потім не повернувся з моря. За полицями самої Ґретхен я визнавав право на книжку, в якій ішлося про «надходження і видатки», щось про якусь «вибіркову спорідненість» Ґьоте, а також багато ілюстрований томище «Распутін і жінки».
Довгенько повагавшись — вибір був надто малий, щоб зважитися на щось одразу, — я схопив, навіть не знаючи, що хапаю, а тільки прислухаючись до знайомого внутрішнього голосочка, схопив, отже, спершу Распутіна, а тоді Ґьоте.
Цьому подвійному вибору судилося визначити моє життя і впливати на нього, принаймні на той його бік, який я мав сміливість провадити без барабана. Навіть нині, коли потяг до освіти змушує Оскара помалу перетягувати до своєї палати всю книгозбірню лікувально-опікунського інтернату, я, нехтуючи Шілєром і такими, як він, вагаюся між Ґьоте й Расігутіним, між знахарем і мудрецем, між тим понурою, що зачаровував жінок, і ясним королем поетів, який так любив, щоб жінки зачаровували його. І коли часом я вважав себе радше прихильником Распутіна й побоювався ґьотевської нетерплячости, то виною цьому була невиразна підозра: якби тобі, Оскаре, випало барабанити за часів Ґьоте, то він розгледів би в тобі лише неприродність, він засудив би тебе як втіленння неприродности, зате свою природність — якою ти, зрештою, завжди захоплювався, до якої завжди прагнув, навіть коли вона ще так неприродно випиналася, — свою природність він живив би нудно-солодкими цукерками, а тебе, горопаху, вбив би якщо не «Фаустом», то грубим томиськом свого «Вчення про колір».
Та повернімося до Распутіна. З допомогою Ґретхен Шефлєр він навчив мене малих і великих літер, навчив уважно обходитися з жінками й утішав, коли мене кривдив Ґьоте.
Учитися читати й водночас удавати з себе невігласа було зовсім не просто. Це давалося мені, мабуть, важче, ніж роками симулювати, нібито я вночі бурив під себе, мов дитина. Адже цей ґандж зводився до того, щоб щоранку показувати мокру постіль, — ґандж, без якого я загалом міг цілком обійтися. А ось прикидатися невігласом для мене означало приховувати свої стрімкі успіхи, невтомно вести боротьбу з інтелектуальним марнославством, що вже зароджувалося. Коли дорослі вважали, що я пісяю в ліжко, то я лише потай знизував плечима, одначе те, що мені з року в рік доводилося клеїти з себе перед ними дурня, ображало і самого Оскара, і його вчительку.
Як тільки я врятував книжки, вихопивши їх із гори дитячої білизни, Ґретхен ту ж мить радісно скрикнула, усвідомивши своє педагогічне поклинання. Мені пощастило виманити цю обв'язану з голови до ніг бездітну жінку з її власного вовняного полону й зробити майже щасливою. Їй, звісно, було б куди приємніше, якби своїм підручником я вибрав «Надходження і видатки»; та я наполягав на Расггутіні, і навіть коли на мій другий урок вона придбала справжню книжечку для першокласників, я однаково вимагав Распутіна, а коли вона заходилася раз у раз частувати мене романами про гірників, казочками на взірець «Карлик Ніс» та «Хлопчик-мізинчик», я нарешті зважився забалакати. «Рапупін!» — вигукував я, або: «Рашушін!» А іноді я поводився й геть по-дурному. «Рашу! Рашу!» — белькотав Оскар, щоб до тієї Ґретхен, з одного боку, дійшло, яке чтиво йому до вподоби, а з другого боку, щоб вона так і не здогадалася про його геніальність, що оце, прокидаючись, саме видзьобувала літеру по літері.