Я вчився швидко, регулярно, хоч голову собі сушив і не надто. Минув рік, і я вже скрізь почувавсь як удома — у Петербурзі, в особистих покоях самодержця всіх росіян, у дитячій кімнаті завжди хворобливого царевича, серед змовників, попів і не в останню чергу — серед свідків распутінських оргій. Це мало свій колорит, і він мені імпонував — адже все було зосереджено навколо центральної постаті. Це підтверджували й розсипані в книжці сучасні гравюри, що зображували бородатого Распутіна з очима-вуглинами серед оголених, тільки в самих чорних панчохах жінок. Смерть Распутіна надовго запала мені в душу. Спершу його годували отруєним тортом і поїли отруєним вином, потім, коли він зажадав торта ще, спробували застрелити з пістолетів, а коли свинець у грудях збудив у ньому бажання потанцювати, зв'язали й утопили в ополонці на Неві. Усе те робили відважні офіцери. Жінки столичного Петербурга нізащо не дали б своєму татусеві Распутіну отруєного торта, зате, крім торта, дали б йому все, що він од них зажадав би. Жінки в нього вірили, а ось офіцери, щоб знов повірити в себе, спершу мали усунути з дороги Распутіна.
Не дивно, що життям і смертю знахаря-велета захопився не лише я. Ґретхен теж помалу знов віднаходила смак у чтиві перших років свого подружнього життя; читаючи вголос, вона вся розм'якала й аж тремтіла, коли траплялося слово «оргія», це чарівне слівце вона не вимовляла, а якось по-особливому видихала й коли казала «оргія», то була до оргії вже готова, й усе ж таки під «оргією» уявити собі оргію не могла.
Гірше було, коли до помешкання над пекарнею на Кляйнгамервеґ зі мною приходила матуся й лишалася на мій урок. Оце іноді й оберталося на оргію, це й ставало самоціллю, а не уроком для малого Оскара, це й призводило до того, що після кожної третьої фрази два голоси починали хихотіти, тому шерхли й тріскалися губи, і обидві заміжні жінки, досить було Распутіну тільки цього забажати, підсідали щораз ближче одна до одної, тому вони збуджено совалися на канапі, і в них зринала думка міцніше стиснути коліна, і те, що спершу було невинними пустощами, завершувалося оханням та аханням. Ось що виходило після десятка сторінок книжки про Распутіна — те, чого вони, може, зовсім і не хотіли й навряд чи сподівалися, але що серед білого дня з готовністю приймали, проти чого Распутін, звісно ж, не заперечував би і що він, мабуть, задурно роздаватиме, поки світу й сонця.
Нарешті, коли обидві жінки вже простогнали: «О Господи! О Господи!» — й заходилися збентежено поправляти свої перехняблені зачіски, матуся невпевнено промовила:
— А Оскарчик і справді нічого не розуміє?
— Та куди йому! — заспокоїла її Ґретхен. — Я вже так стараюся, так стараюся, а йому в голову нічого не лізе й не лізе. Боюся, він і читати ніколи не навчиться. — І, щоб іще раз підтвердити моє невігластво, яке не могло похитнути ніщо, додала: — Уявляєш, Аґнес, він вириває з нашого Распутіна сторінки, зіжмакує їх, і після цього вони кудись зникають. Часом у мене просто опускаються руки. Та потім, коли побачу, як щасливо він схиляється над тою книжкою, я йому не стаю на перешкоді — нехай, думаю, шматує й нівечить. Я вже сказала Алексові, щоб подарував нам на Різдво нового Распутіна.
Отак мені пощастило — ви, певно, вже й самі про це здогадалися — помаленьку, потихеньку, за три чи чотири роки (а саме стільки й навіть трохи довше навчала мене Ґретхен Шефлєр) вирвати з Распутіна понад половину сторінок — обережно, вдаючи, ніби просто пустую, — зіжмакати їх, а потім удома, в своєму куточку барабанщика, дістати з-під светра, розгладити, поскладати в стосик і прочитати потай від жінок, щоб ті не заважали. Так само вчинив я і з Ґьоте, якого на кожному четвертому уроці вимагав від Гретхен, вигукуючи: «Дьоте!» Покладатися лише на Распутіна я не хотів, бо надто скоро збагнув, що в цьому світі проти кожного Распутіна стоїть свій Ґьоте, що Распутін приводить за собою Ґьоте або Ґьоте — Распутіна й навіть, якщо потрібно, творить його, щоб потім чинити над ним суд.