Коли Оскар, умостившись зі своєю неоправленою книжкою десь на горищі чи за рамами від велосипедів у халабуді старого пана Гайландта, перемішував вирвані сторінки «Вибіркової споріднености» із стосиком «Распутіна», як ото тасують карти, він читав нову книжку, що виникла в такий спосіб, із чимдалі більшим і все ж веселим подивом, він бачив, як Отилія попідручки з Распутіним статечно прогулюються парками в Середній Німеччині, а Ґьоте із шляхетною розпусницею Ольгою мчать у ґринджолах зимовим Петербургом з однієї оргії на іншу.
Та повернімося все ж таки ще раз до тієї кімнатки на Кляйнгамервеґ, де я штудіював свою науку. Хоч ніяких успіхів я, здавалося, й не робив, але Ґретхен тішилася мною, як може тішитися лише молода дівчина. Поруч зі мною, а також благословенна невидимою, хоч і волохатою рукою російського знахаря, вона розквітала пишним квітом, заражаючи навіть свої кімнатні липки та кактуси. Ох, якби ж її Шефлєр у ті роки бодай вряди-годи здогадувався витягати свої пальці з борошна й міняти булочки в пекарні на зовсім іншу булочку! Ґретхен була б аж ніяк не проти, щоб він вимісив її, розкачав, змастив і випік. Хтозна, що б тоді вийшло з їхньої печі! Та зрештою, мабуть, усе ж таки дитинка. Ото Ґретхен мала б утіху від такої випічки!
А так вона, начитавшись Распутіна, сиділа вкрай збуджена, з палаючими очима й трохи скуйовдженими косами, роззявляла й стуляла рота, виставляючи свої золоті й конячі зуби, але кусати не мала чого, отож тільки зітхала: «О Господи! О Господи!» — та думала про перестояну запарку. Матуся, в якої все ж таки був її Ян, зарадити Гретхен не могла, тому хвилини після цієї частини мого уроку могли б завершатися досить нещасливо, якби вдача у Гретхен не була така весела.
Отож вона хутенько вискакувала на кухню, приносила млинка для кави, бралася за нього, мов за коханця, і, мелючи зерна, журливо й пристрасно заводила — матуся їй підспівувала — «Чорні очі» або «Червоний сарафан», а тоді йшла з тими «Чорними очима» на кухню, ставила на газову плиту воду, бігла, поки закипала вода, вниз у пекарню, брала там, нерідко всупереч протестам Шефлєра, свіжу й учорашню випічку, ставила на столик розпаровані філіжанки з блюдцями в квіточках, сметанничок з вершками, цукорничку, виделки для тістечок, між усім цим розсипала на скатертині братки, потім наливала каву, переходила до мелодій із «Царевича», подавала еклери, пирога, политого медом із тертим мигдалем («Стоїть вояк на волзькім бережку») та франкфуртського кренделика з кришеним мигдалем («Там угорі — чи ж багато у тебе там янгеляток?»), а також безе зі збитими вершками («Так солодко, так солодко»); жуючи, вони знов заводили розмову про Распутіна, тільки тепер уже, як і годиться, досить стримано, і вже за кілька хвилин, насичених тістечками, можна було щиро пообурюватися з приводу отих жахливих, отих сповнених розпусти царських часів.
У ті роки я поїдав таки забагато тістечок. Як видно з фотокарточок, на тістечках Оскар не підростав, а тільки ставав ще опецькуватішим і ще незграбнішим. Нерідко після таких аж надто солодких уроків на Кляйнгамервеґ я не знаходив кращої ради, як схопити за прилавком на Лабесвеґ, щойно Мацерат десь відвертався, окраєць сухого хліба, прив'язати до нього шматок шпагату, опустити той хліб у діжечку з норвезькими маринованими оселедцями й витягти аж тоді, коли він просякне ропою. Ви собі не уявляєте, яким чудесним блювотним засобом виявлялася така закуска після отого об’їдання тістечками. Частенько Оскар, щоб не гладшати, видавав удома в клозеті тістечок із Шефлєрової пекарні більше, ніж на данцизький Гульден, а тоді це були великі гроші.
І ще чимось я мусив платити Ґретхен за свою науку. Позаяк вона дуже любила шити й плести дитячі речі, то зробила з мене манекена. Я мав приміряти й терпіти на собі всілякі блузочки, чепчики, штанці, пальтечка з каптуриками й без них — будь-яких фасонів, усіх кольорів і з найрізноманітніших тканин.
Вже й не знаю, кому саме, матусі чи Ґретхен, спало на думку вбрати мене на мій день народження, коли мені сповнилося вісім років, таким собі невеличким царевичем — хоч бери та розстрілюй. На той час культ Распутіна в обох жінок досяг апогею. На одному зі знімків тих днів видно, як я стою біля святкового пирога з вісьмома свічками, які не скапують, стою в широченному білому ґаліфе й коротких чобітках, у вишитому російському каптані, на голові — збита набакир кубанка, а на грудях — патронташі навхрест.
Мені пощастило: ніхто не заперечував, щоб я сфотографувався з барабаном. Ба більше, мені пощастило ще раз: Ґретхен Шефлєр — очевидно, на мою настійну вимогу — скроїла, пошила й нарешті пригнала на мене костюмчика, що, нагадуючи й про досить міщанські смаки, й про досить вибіркову спорідненість, і понині воскрешає в моєму фотоальбомі дух Ґьоте, свідчить про те, що в мені живуть дві душі, й це дає мені змогу завдяки одному-однісінькому барабану в Петербурзі й Ваймарі спускатися до матерів і водночас улаштовувати оргії з жінками.