Навколо нашого героя розігрується щось на кшталт античної комедії: не лише Мацерат, який вважається його батьком, водночас, нібито ним і не є, але й Курт, молодший Оскарів брат, названий сином нашого героя, бо «трирічний» Оскар не раз бавився в постелі з Марією, новою дружиною, свого гаданого батька...
Що тут істина, а що — облуда, так і лишається нез’ясованим. Та це й не має для Ґраса жодного значення.
«...Посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сісти, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального».
Ці рядки не так таврують нелюдяність війни, не так навіть засуджують її кривавість, як ніби тицяють пальцем у її цілковиту абсурдність, у її наперед передбачену безсенсовість. Саме тому й питання, хто з ким і заради чого воює, тут навіть не ставиться. Авторові не кладеться до голови, щоб зацікавитись, «справедлива» чи, відповідно, «несправедлива» змальовувана ним війна.
Річ навіть не в тому, що в його очах винищування собі подібних не може бути виправдане жодними резонами, навіть і тими, що комусь можуть видатися «високими» і «святими». Але керується він аж ніяк не прописами християнської моралі. Ні, позиція Ґраса зумовлена тим, що в його очах людська історія позбавлена будь-якої «істинної» (або, якщо хочете, «високої») Мети, до досягнення якої усім нам треба було б прагнути... Хоча про яку мету може йти мова, якщо і вибір маєш робити між абсурдним буттям і вільним від клопотів небуттям?..
Чи не з цієї причини у «Бляшаному барабані» маємо досить-таки розлогий розділ, де автор цілком несподівано починає кпити з того, що навіть йому мало б бути по-своєму якщо не святим, то хоча б дорогим. Я маю на увазі зображення подій, пов'язаних з обороною данцизької Польської Пошти у перші години Другої світової війни.
Оскільки автор «Бляшаного барабана» також, і в тому нема жодного сумніву, кашуб, йому б годилося симпатизувати полякам. Не кажучи вже про те, що німці напали на його, в певному сенсі компатріотів, таємно і віроломно, до того ж силами, що значно переважали польські...
Ні, німцям, звичайно ж, Ґрас не симпатизує. Просто в історії захоплення пошти їх нібито й не існує: так, вибухають снаряди, свистять кулі, але нема людей, тобто, в даному разі, німців, що атакують, що в якийсь спосіб виявляли б себе через вчинки... Натомість аж надмір польських оборонців... Але те, що за логікою речей мало б бути трагедією, стає — саме через поведінку цих поляків — ганебним фарсом...
Черговий барабан нашого героя перетворився мало не на непотріб, а хоч так-сяк полагодити його здатен лише пан Кобієла, комендант Польської пошти. І Оскар умовляє Яна Бронського з ним туди сходити. Патологічно боягузливий Ян досі вперто відмовлявся з'являтися в такому небезпечному місці, але на цей раз чомусь легко погодився. Проте щойно дядько і небіж (або батько і син?) переступають поріг Польської пошти, як починається її штурм: стрілянина, трупи, поранені.
До речі, Оскара все те ніскілечки не обходить, бо його голова цілковито забита мізерністю шансів хоч якось полагодити барабан: адже герой наш з прикрістю змушений визнати, що у Кабієли — за даної ситуації «навряд чи знайдеться час діставати й лагодити мого барабана»... До того ж Оскар стурбований ще й тим, що якийсь поранений поляк (його поклали поряд з барабаном нашого героя) може забруднити цей безцінний предмет кров'ю.
Кабієла тримається як герой, Ян труситься від страху, а Оскар, раптом побачивши на полиці в одній із кімнат пошти інший, новенький барабан, який нібито є власністю тутешнього начальника, думає лише про те, як би тим барабаном заволодіти...
Нарешті снаряд вибухнув у кімнаті, де перебували наші герої, і всіх їх, окрім Оскара, було важко поранено (а надто дісталося майстровитому комендантові). Проте уникнувши у такий спосіб необхідности брати участь у бойових діях, вони починають... грати в карти: «Ми, — оповідає Оскар, — грали далі, не даючи Кобієлі померти. Йому просто було не до цього».
Німці, звісно, пошту все-таки захопили і розстріляли мало не всіх її захисників, в тому числі й Яна. Що ж до Оскара, то його — «невинне дитя», що зазнало таких жахів, не лише пальцем не зачепили, але й поклали в лікарню. Крім того, йому таки пощастило стати власником заздалегідь уподобаного нового барабана; тим самим він, за його словами, «надав хоча б якогось сенсу обороні Пошти». З не менш «веселою злістю», а можна навіть сказати, що з чималою дещицею цинізму, описаний кінець тієї, мабуть, найкривавішої в історії людства війни, що почалася штурмом Польської пошти.