Отож майже щочетверга від пів на п'яту й майже до шостої я на бажання Яна лишався в Сиґізмунда Маркуса, міг розглядати весь сортимент його бляшаних барабанів, міг пробувати їх, міг — де б це ще мав таку нагоду Оскар! — барабанити на кількох барабанах водночас і дивитися Маркусові в його сумні, по-собачому вірні очі. Хай навіть я не знав, звідки прилітали його думки, але я здогадувався, куди вони відлітали, здогадувався, що вони витали на Тішлєрґасе, шкреблися там у всі номеровані двері або, як ото нещасний Лазар, нишкли під мармуровим столиком у кав'ярні «Вайцке». На що вони сподівалися? На крихти зі столу?
Матуся з Яном Бронським жодних крихт після себе не лишали. Вони все поїдали самі. Вони були дуже голодні, невситимо голодні, такі, що мало не пожирали одне одного. Обоє були такі заклопотані самі собою, що навіть Маркусові думки під столом сприйняли б хіба що за настирливо-ніжний протяг.
Одного з тих днів — було це, певно, у вересні, бо матуся вийшла пополудні з Маркусової крамниці в осінньому костюмі іржавого кольору — я, бачачи, який замислений, заклопотаний та, либонь, і пригнічений стоїть Маркус за прилавком, вийшов зі своїм новеньким барабаном до Цойґгауз-пасажу, отого темного прохолодного тунелю, що обабіч нього вишикувалися, хизуючись своїми вітринами, шикарні крамниці — ювелірні, делікатесні тощо — та книгозбірні. Мене, однак, не приваблювали вочевидь недорогі й усе ж недоступні мені товари у вітринах; куди дужче тягло мене з того тунелю на Вугільний базар. Пірнувши в саму гущу курного світла, я застиг перед фасадом Цойґгаузу, базальтова сіризна якого була нашпигована гарматними ядрами, різними завбільшки й різних часів облоги, щоб ті залізні горбочки нагадували кожному перехожому про історію міста. Мені ті ядра нічого не казали, адже я знав, що в мурі вони лишилися стриміти не самі собою, що в цьому місті є муляр, якого наймає й утримує управління надземного будівництва разом з управлінням охорони пам'яток давнини, і він умуровує ці набої минулих сторіч у фасади різноманітних церков, ратуш, а також у передню й задню стіну Цойґгаузу.
Я хотів піти до Міського театру, портал якого виднівся по праву руч, — від Цойґгаузу його відділяла лише вузенька, напівтемна вуличка. Але о цій порі театр, як я й думав, був зачинений — вечірня каса починала працювати аж о сьомій, — і я, зважуючи, чи не відступити, нерішуче рушив під барабанний бій ліворуч, поки Оскар зрештою опинився між Ярусною вежею і Ланґґаською брамою. Пройти крізь браму на Ланґґасе, а звідти завернути ліворуч, на Велику Вольвеберґасе я не ризикнув, бо там сиділи матуся і Ян Бронський, а якщо ще й не сиділи, то, мабуть, саме зробили своє діло на Тішлєрґасе й уже поспішали до кав'ярні освіжитися за мармуровим столиком філіжанкою міцної кави.
Уже й не пригадую, як я перейшов проїжджу частину Вугільного базару, де трамваї щохвилини або саме в'їздили у браму, або, дзеленькаючи, виїздили з неї і зі скреготом завертали до Вугільного базару, до Дров’яного базару, в бік Головного вокзалу. Може, мене взяв за руку хтось із дорослих — скажімо, поліцейський — і дбайливо провів крізь усі транспортні небезпеки.
Я став перед Ярусною вежею, яка стрімко здіймалася цеглою в небо, і, власне, суто випадково, знічев'я, аби якось розвіяти нудьгу, стромив барабанні палички між залізний одвірок і двері, що вели до вежі. Ковзнувши поглядом по цеглі вгору, я вже не зміг повести його вздовж фасаду, бо з ніш та бійниць у мурі раз по раз шугали голуби й відразу, по-голубиному ненадовго сідали на ринви та еркери, а тоді знов, ніби відпадаючи від муру, приковували мій погляд.
Ті голуби мене дратували. Мені було надто шкода свого погляду, тож я відвів його вбік і з рішучим наміром, а також щоб позбутися роздратування, скористався обома барабанними паличками як важелем. Двері піддалися, й Оскар, навіть не встигнувши розчинити їх навстіж, уже опинивсь у вежі, вже на кручених сходах, уже підіймався ними вгору, щоразу заносячи вперед спершу праву ногу й підтягуючи вслід за нею ліву; так він дістався до перших заґратованих темниць, почав укручуватися вище, проминув катувальну камеру з її дбайливо доглянутими інструментами, біля кожного з яких стояла табличка з вказівками, як ним користуватися, рушив далі — тепер він ставив попереду ліву ногу, а праву підтягував уже потім, — виглянув із вузенького заґратованого віконця надвір, прикинув на око висоту, усвідомив, які ж товсті тут мури, сполохав голубів, наштовхнувся на тих-таки голубів вище, зробивши ще один виток крученими сходами, знов почав заносити спершу праву ногу й приставляти до неї ліву, і коли Оскар, ще раз змінивши ногу, нарешті опинився нагорі, то не проти був підійматися так ще довго-довго, хоча що одну, що другу ногу вже ледве тяг. Але самі сходи здалися першими. І він збагнув усю безглуздість і все безсилля таких споруд.