Війська маршала Рокосовського ввійшли до Данцига. Родина Мацерата — разом з удовицею-сусідкою і в оточенні мішків із цукром — ховається у власному підвалі.
Російські солдати вже в оселі і ось-ось сюди заглянуть. Мацарат знімає з вилоги піджака нацистський значок і кидає на підлогу, щоб, наступивши на нього ногою, сховати від очей переможців. Курт і Оскар, як малі діти, мріють заволодіти тим значком; Оскар виявився спритнішим і стискає значок у кулаці...
У цей час росіяни — зблизька, одначе, виявляється, що то калмики — окупували підвал і починають по черзі ґвалтувати вдовицю, проте Марію не чіпають — очевидно, тому що на колінах у неї сидить Курт. І тут Оскар раптом повертає Мацератові його значок, а Мацерат — перебуваючи ніби в стані запаморочення — цей corpus delicti бере і суне собі до рота, намагаючись його проковтнути. Але починає давитись. І один із калмиків — той, котрий уже звільнився від пустощів із удовицею, — розряджає у Мацерата автомат, позаяк не може збагнути, чому той раптом опустив руки і завовтузився...
Вбитий звалюється на підлогу, а Оскар з цього приводу медитує: «...у мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втрачав солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг».
До речі, виходить, що Оскар — подвійний батьковбивця, адже Яна Бронського він згубив, привівши на Польську пошту, а Мацерата — штовхнувши під кулі калмика... Цікаво, що в скоєнні цих двох злочинів героя нашого прямо звинувачує ліліпут Бебра, Оскарів «високий покровитель», особа колись наближена до самого... Гебельса. Згаданий Бебра, між іншим, дає Оскарові ще й таку, прикметну своєю несподіваністю, характеристику: «Ви злі й марнославні, як, власне, і годиться генію». Слово «геній» тут, треба гадати, вказує не так на музичні здібності Оскара, як на його вміння розгадувати таємниці буття.
Інакше кажучи, читача ніби запрошують вслухатися в Оскарові одкровення, бо він своєрідний Вергілій, який веде нас по світу, що не може бути Завершений, бо нема в цьому світі жодної істинної мети: «І вони... уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордівще, або під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець... А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок... Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку».
Хоча це ще можна було б назвати якщо не «оптимістичним», то принаймні на самому собі не зацикленому колообігом, адже правдивого страху воно нібито й не спричинює. Чого, одначе, не скажеш про примари, що являються Оскарові, коли він — уже після загибелі батька — раптом надумався полишити райські куточки дитячої безвідповідальности і береться рости, поступово перетворюючись на потворного горбатого недомірка.
Одразу й не збагнеш, що могла означати така його примха. Швидше за все таку собі «соціалізацію»: адже досі, залишаючись для оточення «трирічним», наш герой ніби втішався відчуттям цілковитої безвідповідальности, а тепер змушений так чи так адаптовуватися до довколишнього буття.
І тут-таки ніби зазнає фіаско: він марить, і йому являється величезна карусель, на якій крутиться багато хлопчиків і дівчаток. Їх давно захитало, і вони благають зупинити карусель, але Отець Небесний (він же — Господар Каруселі) все виймає й виймає з кишені монетки і платить за чергове коло. І щоразу обертається до дітей черговим своїм обличчям: іноді то був Распутін, який... зубами чаклуна впивався в монетку за чергове коло, а іноді то був король поетів Ґьоте. «Екстремісти — навколо Распутіна, здорові сили — навколо Ґьоте».
Якийсь німецький дослідник, старанно все перевіривши, назвав рік, коли, ймовірно, уперше було вимовлене словечко «постмодернізм». Точну дату цієї події я, на жаль, не запам’ятав, але пам'ятаю, що вона не набагато випереджає час написання «Бляшаного барабана». Інакше кажучи, контури нібито нового художнього (та й філософського, взагалі світоглядного) явища лише намацуються, а Ґрас уже спромігся вилущити мало не найглибшу його суть?! Перш за все маю на оці цих з плином часу один другим замінюваних Ґьоте й Распутіна: адже перший уособлює носія традицій, а другий — їх руйнівника?