— Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб тебе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?
— І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.
— Дожене й іще раз похова! — кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак посеред Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.
А тепер партія оголосила про збирання коштів на реставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов’язані саме з його світлим образом лиця.
Я з жахом дивився, як вона зв’язує у вузлик накопичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони, й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.
В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газеткою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати ордени й ходити на політзаняття.
Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума — ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купувала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала сережки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти — і все заради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.
Отут мені постала правда: в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!
Це була сенсація...
— А що, матусю, — заспівав я, — чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?
Мати підкопилила губу:
— Де ти міг це чути? — зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.
— Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка, — мама запишалася.
— А потім були передали, що твій генсек пожмотив.
— Що ти брешеш? Яке радіво?
— Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, — не щадив я.
Хоча вона враз зблідла, осунулася.
— Нема газетки, — прошепотіла, — десь викинула.
— Тому й викинула! Як же це він пожмотив?
— А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?
— Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, катера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Ле ніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.
— Це брехня... — стомлювалася вона. — В Леніна був кращий.
— Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гуляв? Чи не з тої самої партійної каси?
— Він з нею по закону женився!
— А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?
Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з’їдають її, тому додав:
— Ваш Ленін обіцяв дурникам комунізм у 1928 році, де воно, світле будуще?
— Ти ж знаєш, він помер, не встиг...
— А Сталін же не помер у 1936 році, коли він переобіцяв комунізм, де він? Казав, що грошей не буде, а у всіх все буде й за так.
— Война помішала.
— Яка війна? До неї ще п’ять год лишалось. Де ваш священний комунізм? Хрущов обіцяв у 1980, де він? Війна помішала? Вони всі здирали з народу грошики, будували собі палаци й молодих коханок, а ти кажеш «война»...
Мама ховала очі.
Я ще не знав тоді, що після публікації списку пожертв мама взяла партбілет, одягла кращі свої ордени й ходила в ЦК, обурена жмотством свого генсека, й вимагала свої гроші назад, навіть своїм корявим неграмотним почерком написала прошеніє, але нічого не повернули. Таких, як вона, там виявилося кілька — й ніхто не одержав назад:
— Виходить, ми наздавали на три таких пам’ятнички.
— Еге, тепер його можна ще кілька раз розбивать.
— Який розбивать? В нього ж поповнення в сім’ї, жить же якось викручувацця прийдеться...
— Ага, ще один басейн доведеться збудувати.
Тихенько повернулася, тихенько зняла ордени. Що я не втримався:
— Отакі дури ішачили на високі ідеї, а насправді з них мурувались дачі, на яких ніхто не жив, яхти, самольоти, борделі, шоб було куди партійну копійку тратить. Недаром же ти такі взноси платила? Добре, що хоч тебе, дуру, твої комуняки не взяли й не засудили за це на Гулаг, як багато інших.