— Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є. Наполягаю на безоговорочній дезінфекції.
Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала на правлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:
— Ви оказували сопротівлєніє при арешті?
— Ні, тільки підібрав ноги.
— Ага.
Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув’язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.
Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:
— Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи, невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзвонила в ЦК і, як ветеранша партії і як краща взнощиця, попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля, топча святині.
Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльози, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту не існуючу письмову заяву, на мене «подану», принесли:
— Читай, — показують. — Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор — проведем графологічну експертизу?
І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було додано останнім до того довгого списку, реабілітованих.
Правда, жаль, не посмертно.
____________________
(Тексти Богдана Жолдака «Бо» та «Під хвіст» надруковано у альманаху «Похід через засніжений перевал» (Українське соціальне оповідання XXI століття (2000-2012)), Київ, видавництво «Преса України», 2013.)