Був у нашій кімнаті стрілець Бойчук, який не знаю яким чином дізнався, де знаходиться військовий «пуф» (бурдель) і загостив до нього. Коли повернувся, то оповідав нам цікаві історії про панянок, які там були, а особливо про одну з них на ім'я «Сковронек». Оповідав про неприємні наслідки лікарського втручання. Після такого болючого досвіду, все-таки час від часу знову туди ходив, але спеціяльного задоволення в нас не збудив і нікого не заохотив до наслідування його прикладу. Чомусь такі справи ще не були нам на думці і наші бажання ще були досить обмежені. Може хтось прочитавши подумає: «Ти пиши про себе». Може це тільки в мене таке було враження.
Ще один цікавий випадок під час вишколу стався, коли одна частина сотні окопалася, а друга наступала. Все було проведене з такою бравурою і завзяттям, що стрілець Роман Іваницький вистрелив наступаючому «ворогові» прямо в лице. Дерев'яна куля розсипалася, але віддаль була близька і ґази обсмалили обличчя. Добре, що не пошкодили очей. Ми були трохі злі на нього, але сталося — то що зробиш. Добре, що не випалив очі, а рани через якийсь час загояться. Живе він тепер у Флориді в Америці.
Навчали нас наступати. Наказали накласти баґнети на кріси і з криком, щоб робити багато шуму (і цим додавати собі сміливости), бігти на ворога. Якщо дотепер ми бігли стріляючи, то при підтримці скорострілів багато з противника не залишилось. Треба було йти в рукопашний бій, колоти противника баґнетами або бити кольбами крісів, щоб якнайбільше вивести його з ладу. Розповіли, а опісля показали нам на прикладі один вояцький трюк, як це робити. Коли ти біжиш з зарядженим крісом і маєш насаджений баґнет, то щоб попасти в біжучого ворога, треба дивитися через кінець вістря баґнета і прицілюватись на півдороги між собою і ворогом. Тоді стріляти. Після того цілитись в наступного ворога. Як це робити зі скорострілом, нам не показували. Але казали, щоб взяти скоростріл за ніжки, відіпняти пояс від ручки і тому, що він є роздвоєний, перекинути через голову і, тримаючи за ручку, сікти зліва направо і назад. Це коли до скоростріла є прикріплений барабан, а коли його немає, а тільки 50-набоєві кусники стрічок, що їх вживає піхота? Для важких скорострілів ці стрічки скріплюються у довгі ленти по 250 набоїв, які містяться в одній амуніційній коробці.
Одного разу були ми на горбах коло нашого рінґу і між вправами мали десять хвилин перекуру. Ми намагалися завести розмову з нашим груповим, або випитували його про речі, що нас цікавили, або він щось вияснював у нас. Так, лежачи на траві, ми почули дивний запах паленого тіла. Вдалині побачили будинки і високий комин. Він сказав, що чув від когось, що це нібито крематорій. Кого там спалювали — не знаю. Але в околиці мав знаходитись табір з людьми різних національностей. Очевидно, що я більше про це не думав і тим не цікавився. Цікаво, чи після війни хто-небудь згадав про існування такого закладу в цій околиці?
Бойові стрільби відбувались під наглядом старшин. Головні з крісів, а опісля зі скорострілів. Цілі-«шайби» спочатку становили концентричні кола з чорною серединою, а опісля стоячі на повний зріст силуети, силуети на три чверті зросту і тільки силует людської голови. Коли довелося стріляти в коло, то збоку стояв штурман, який давав наказ відкривати стрільбу. Писар записував результат стрільби кожного. Стріляли зі столів та з землі. Після пострілу треба було сказати «абкоммен». Це є де ти прицілювався. Щоб попасти в центр, треба було прицілитись під низ, що звичайно була цифра 10 або 11. Вистрелив я один раз і кажу «абкоммен 10 під». Стрільці, що були в окопах біля цілі, показують 12. Це добре. Другий постріл дав знову такий самий результат. «Добре» — каже штурман і це мене трохи збентежило. Намагався попасти в середину, але не вийшло. Мабуть занервував через такі оцінки, шарпнув рукою і вийшла десятка. Головатий зі Самбора вибив три дванадцятки і за це отримав відпустку додому на один чи два тижні. Мене мучили докори совісти, але пропало. Було би гарно похвалитися всім, кого знаю, побути з дівчиною, а так жаль.
Ходили ми на вправи в дреліхах, а ставало чимраз зимніше. Дреліх — це густо ткана матерія синього або зеленуватого кольору, щось на кшталт матерії на подушки або перини. Перед зимою нам видали плащі та рукавиці, розставили на галявині, принесли і роздали плащі. Хлопці примірювали та обмінювалися один з одним. Я отримав свій і довго не примірював, бо він мені добре підходив.
Присяга
Подивився на мене мій штурман, поправив, покликав іншого штурмана і чотового і разом мене оглядали. Наказували повертатися на різні сторони, марширувати. Казали, що дуже добре. Не знаю, що там такого було, що всіх захоплювало, але плащ мені дуже пасував.