Одного разу, застосовуючи своє знання, ми обстрілювали якусь ціль не певній віддалі. Якось скорострільчик чи навмисне, чи з неуваги почав стріляти по електричних дротах високої напруги. Порвав дроти, які впали на землю і викликали пожежу. Мабуть поїхала вогнева сторожа гасити чи то траву, чи сіно. Цей випадок приніс великі неприємності, бо до Шнеллера приїхали цивільні та військові начальники, проводили якесь розслідування, але нічого з того не вийшло.
Вийшли ми одного дня на вправи зі скорострілами і приготували їх до нічної стрільби. Поставили лафети, зазначили, де має бути кожна ніжка, забили в землю кілки, перевірили поле обстрілу, встановили беґренцунґ[13], теж записали дані для стрільби вгору і вниз. Опісля розібрали все і пішли назад в бараки. Ввечері прибули на те саме місце, встановили скоростріли на зазначені місця і були готові до нічної відсічі «ворога». Не пригадую, чи дійсно наступала піхота, але на даний знак ми відкрили вогонь за записаними даними по кожному пункту і на цьому вправи завершилися, а ми повернулися додому. Мета заняття полягала у вивченні методів нічної боротьби, зокрема підтримки своєї піхоти і розбиття ворога, який появлявся вдень у намічених пунктах.
Настала зима зі снігом та морозами. Спочатку ми ходили на вправи в дреліхах і на маршах і біганинах було тепло, але як довелося піти в окопи («штелюнґ») і посидіти там якийсь час, то ставало добре зимно помимо того, що кожен мав светр під блузкою. Під час перериву ми розкладали вогонь і грілися. Але з вогнем то таке: перед тіла мало не топився від вогню, а плечі морозило не до витримання. Стрільці почали хворіти від простуди. Я також одного разу почувався дуже хворим, але на щастя пішов я до кімнати Ґенка, який саме перед тим отримав з дому пакунок. В ньому, крім харчів, була також горілка і я, випивши з ним за його, своє та всіх присутніх в кімнаті здоров'я, пішов спати і до ранку хворобу мов рукою зняло. Після захворювань нам видали одяг «Б», в якому вже було тепліше, а пізніше наказали нам вдягати плащі і рукавиці. Рукавиці були для нас справжньою благодаттю, бо ми постійно вправлялися із залізом. Деколи тіло прилипало до холодного металу.
Коли ми поверталися з вправ, то в печі розпалювали вогонь і при ньому робили, що було потрібно. На це був призначений щоденно один баняк вугілля, яке мало яйцеподібну форму. Спочатку, коли ще не було дуже холодно, цього вистачало, але коли настали справжні морози, ми мусіли щось придумати. Позаду наших трьох бараків стояла восьмигранна будівля у вигляді низького бараку зі стіжкуватим дахом і світлом всередині та єдиними вікном та дверима, на яких постійно висів замок. Там був запас вугілля, звідки ми отримували визначену нам щоденну норму. Один стрілець Гуль якось відчинив віконце і через нього приніс до бараку відро вугілля. Коли ми дізналися про це, то в міру нашої потреби, посилали по черзі кожного з кімнати по вугілля. І мені теж довелося це робити. А коли один стояв на стійці, щоби німці не бачили і не знали, то другий перелізав через вікно по вугілля і тією самою дорогою повертався назад. Думаю, що для загального добра німцям ніхто про це не доніс.
Спочатку кожної суботи до нас приїжджали знайомі та родичі, але настав час, коли це припинилось і не стало «безухів», а з ними і доброго домашнього печива, ковбаси і горілки. Сталося це за наказом керівників табору Гайделяґер, бо цього справді було забагато. Або ми бавимося у військо, або в маминих синочків. Від того часу всі перейшли тільки на військові харчі. Але було прийнято, що коли в когось був день народження, то його звільняли від вправ на весь день. Тоді могли до нього приїхати родичі, але для цього мусів отримати посвідку від сотенного. Я мав день народження 9 листопада і отримав потрібне посвідчення. Напружено чекав приїзду мами. Вона приїхала і весь час ми говорили, поки не надійшла пора відвести її до поїзду. Я розповідав про все, що її цікавило, хвалився нашим скорострілом і демонстрував як з нього легко стріляти, бо в ньому був ремінь розділений на двоє, щоб легко було його нести, а в разі як я хотів сам стріляти, завішував пояс через шию, а тримаючи за рукоятку, міг орудувати ним сам. Хтось зі старших мені розповідав, що коли 1939 року почалась війна з Польщею, а німці дізналися, що польське військо окопалося на горі Янків над Старим Самбором, то один з вояків взяв скоростріл, і стоячи за оборогом господаря Дикого на Посаді Долішній, стріляв до війська дуже цільно. Ми не знали як це було можливо. Тепер я це все пояснював мамі.