Дівчата з «Веселого Львова» поміж стрільцями в Гайделяґері
Мабуть два чи три рази приїжджала до нас з концертом група «Веселий Львів» і старалася розважити нас і принести у наше життя кілька приємних вражень. Не всі розуміли значення і роль такої групи. Ми були свого роду неспроможні оцінити це все, бо думали, що всі мають бути при війську і дуже критикували їхні намагання нас розвеселити. Ніколи я не чув про це. Видно, що був наївний і необізнаний з цією процедурою. Якось і до голови не хотіли допускати такої думки. Тому поява цивільної групи впливала неґативно, а після їхнього від'їзду через кілька днів неприємне враження забулося.
Такий самий своєрідний внутрішній бунт стався, коли нас зібрали і повели на другий «рінґ», де була залізнична станція, щоби з вагонів розвантажувати бараболю. Прибуло кілька вагонів і ми мали наповнювати мішки і відвозити на склад: дали нам гралі до бараболі і треба було працювати. Ми почали скаржитися груповим, що ми йшли до війська, а не розвантажувати бараболю. Це робота нижче нашої гідности. Вони нам пояснювали менш-більш таким чином: військо — це твір народу і коли покликали їх синів, не стало робочої сили для виконання певних робіт, коли одночасно потрібно багато рук. Селянин сам посіє, сам посадить за плугом, але до збору треба більше рук, щоб земні плоди не пропали. В мирний час інакше, але у воєнний час ці сили знаходяться в армії, які співпрацюють з народом в цілому, прикладаючи до праці свої руки. Крім того, привезена бараболя йде для наших потреб, тому не потрібно багато балакати, а «марш, марш» по вили і лопати — і до праці. Було це два чи три рази за час нашого побуту в Гайделяґeрі.
В суботу рано були якісь легкі заняття, після обіду звичайно були виклади, а потім час для підготовки огляду кімнат. Звичайно, всі прикладали зусиль, щоб все було вичищене і в порядку, щоб опісля за кару не робити цього вдруге і мати вільний час в неділю. Але одного разу, коли вже наближався момент перевірки кімнати і все було майже готове, несподівано ввійшов уштуф Шнеллер, заточуючись на ногах. Найближчий при дверях крикнув «ахтунґ» і доповів, що кімната готується до огляду. Він махнув рукою і сказав «вайтер махен»{[14] і мов колода впав на найближче ліжко і негайно захропів. Ми всі думали використати цю нагоду, щоб уникнути дріб'язкового огляду шпіса. Нічого нікому не кажемо. Коли почули, що шпіс ходить вже в сусідній кімнаті, всі стали коло своїх ліжок, а черговий біля дверей і чекали. Ввійшов шпіс з нашим груповим підстаршиною, а ми, замість кричати «ахтунґ» всі поклали палець на уста, щоб дати зрозуміти, щоб був тихо і показали на сотенного, що спав на ліжку. Вони зразу зрозуміли в чому річ і кивком руки сказали нам забратися до сусідньої кімнати. Самі розбудили сотенного і, взявши попід руки, завели до його кімнати. Щойно тоді дозволили нам повернутися в свою кімнату, а шпіс нашої кімнати не оглядав, тільки сказав, щоб ми про цей випадок нікому не оповідали. Негарно би виглядало, що німецький старшина впився до безтями. Які були би для нас погані наслідки, якби про це дізналась вся сотня. Отже ми повинні мати «гальт ден шпабель»{[15] і нікому нічого ні мур-мур.
Очевидно, що ми не потребували вести дискусію і не потрібно було цього робити, бо ми добре розуміли ситуацію. Може з іншими їх інструктори поводилися інакше, були горді, що вони іберменші (люди вищого ґатунку), чи зроблені з іншого тіста, але у нашій сотні того не було, бо ми прямо в очі їм про це сказали і думаю, що вони з нами добре дружили. Очевидно, що на речі, які мали нормально виглядати, а не так як виглядали, вони дивилися критично і насміхалися, але ми їм опісля пояснювали, чому воно так. Чи дійсно вони погодились і зрозуміли — невідомо, але для форми підтакували нам.
До нашої сотні також були прикріплені наші старшини і під командою Шнеллера мали пройти вишкіл у важкій сотні. Це були старшини з Першої світової вини, з армії УНР, російської та польської армій, різних вишколюваних німцями леґіонів. Вони мали різні цивільні професії (бухгалтери, кооператори та інші), а зголосившись до війська, мали можливість після перевишколу підтвердити свої військові звання. Була їх велика група. Пригадую з них Б. Підгайного, який опісля був уштуф і служив зв'язковим старшиною в Познані. Також незабутньою постаттю був високий і старший віком колишній полковник з Великої України. З огляду на свій вік всі вони були не такі спритні, як ми. Навантажені приладдям, справді рухалися повільно. При командах «лягай», «бігом», «марш-марш» вони так задихалися, що дивно було, як їхні серця витримували. Але вишкіл відбули, хоч не всі його закінчили. Деяких відіслали назад додому. Всі вони були фіреранвертерами — мали по одній смужці на нараменниках замість повних старшинських відзнак.