Після цього показу, ми знову повернулись в казарми, а наступного дня без пригод через Перемишль поїхали до Гайделяґеру. Тоді я вперше проїжджав через це місто.
Приїхали ми додому і довго місця вже не загріли. Були чутки, що маємо виїхати проти партизан Ковпака і так сталося. Нам видали на групу автоматичні десятизарядки німецького виробництва, щось на зразок совєтських автоматів Токарева. Ми вперше мали з ними справу. Я старався її отримати, але прийшов уша і дав її М. Палієві, сказавши, щоб з нею познайомився. Він почав її розбирати і чистити. 10 лютого ми помаршерували на станцію, де нас розмістили у вагонах і повезли в сторону Львова.
В нашому штабі були якісь труднощі. Командиром був призначений полковник Баєрсдорф і ми як «кампфґруппе Баєрсдорф» офіційно виїхали в айнзатц.
Бойова група Баєрсдорфа
Про бойову групу Баєрсдорфа написали вже полковник Роман Долинський та сотник Михайло Длябога на сторінках «Вістей», які виходили в Мюнхені. Але це речі писані старшинами, які брали тоді участь в цих боях, і як старшини, мали можливість це записати, знаючи ці місцевости. Записували це все в хронологічному порядку. Я також там був в сотні уштуфа Шнеллера як звичайний стрілець і пишу про це, щоб додати кілька своїх слів до цієї справи, як я все це бачив і пережив.
В часі переїзду були призначені вартові, які зразу ж після зупинки поїзда, зіскакували з вагонів з крісами напоготові і проходжувалися вздовж вагону. А коли поїзд рушав, а вони не встигали вскочити до свого вагону, то чіплялися за драбинку, яка була в кінці кожного вагона, і так їхали до наступної зупинки поїзда. Довелося і мені так їхати, тримаючись плечем до драбинки, сховавши руки до кишені плаща, бо надворі було холодно. Добре, що не захотілося в такому положенні спати, бо якби заснув, то міг би впасти як не в рів, то під колеса. За чутками, мали ми їхати на Холмщину, але офіційно нам нічого не повідомляли. Через висадження партизанами якогось мосту, ми мусіли їхати окружною дорогою через Львів до Ярослава. Поїзд їхав повільно і часто зупинявся, але не знаю чому. І справді, ми прибули до Львова і затрималися на якійсь малій станції, а не на головній, очевидно тому, що це був військовий ешелон. Дізнавшись, що ми тут будемо стояти ще півдня, я попросив дозволу «скочити» до хати, щоб побачитися з батьком, який мешкав у Львові. Швидким кроком я рушив знайомими вулицями додому на вулицю Зборовських, ч.6. Через півгодини я вже був на місці. На моє здивування, я нікого не застав вдома. А питаючи сусідів з того ж самого поверху, довідався, що батько виїхав до Старого Самбора. Не хотів я дуже парадуватися в німецькому однострої, бо більшість сусідів у нашому будинку були поляками. А вони про мене не мусіли знати. Вийшовши з будинку, зайшов я до мого шкільного товариша Мирослава Варениці, що мешкав у міському будинку на третьому поверху з іншого боку вулиці. Але й там нікого не застав. Хоч-не-хоч мусив цією самою дорогою повертатися назад і був дуже розчарований. Я хотів похвалитися батькові своїм одностроєм, щоб побачив, який з мене вояк, але не вийшло. Побачили мене лише мама та Катя.
Деякі стрільці, що близько мешкали, також звільнялися, а один з них, Голіян з Винник, щоб додати собі бойового вигляду, позичив собі у свого провідника кріса, з яким пропав і не повернувся до частини. Казали, що він пішов до УПА, бо був одним з тих «гарячоголових». Справа браку кріса якось затихла після звіту чотового, бо що зробиш, нема часу за тим шукати, коли ми їдемо на айнзатц. Але напевно про нього було повідомлено польову жандармерію. Не пригадую, чи він втік лише один, чи також були втікачі ще з інших чот. Особисто я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти, чи втекти, вони «вроджені партизани». Якби тільки це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх!
Поїзд вирушив після обіду, бо було ще ясно надворі. І знову почалася та сама процедура, що тривала дотепер, тобто часті і мабуть безпричинні зупинки. Мабуть на другий день, бо вже за дня ми прибули на станцію і почали вивантажувати все наше добро. Було там і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках. Вишикувавши нас в лаву, нас уштуф Шнеллер взяв до нас балак. Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам вояцького щастя. Після того ми отримали призначені квартири. З возів, які були з нашого тросу[20], ми отримали порції хліба та ковбаси, а з сотенної кухні отримали гарячу страву.