Стрільці групи Баєрсдорфа на Холмщині
Коли партизани знову втекли, ми повернулись в село. В стодолі поставили скоростріли на лафети і стрільці, за винятком сторожі, полягали спати. Сторожа змінювалася через кожні дві години. Прийшла і моя черга. Мушу сказати, що було якось моторошно, бо поруч були великі темні ліси і весь час перекрикувалися сови. А може це партизани перекликалися такими сиґналами? Вдивлявся я в ліс і мені здавалося, що все хтось підходить, але нікого не було. Світанок ми зустріли з полегшенням. Вночі все може статися. Можуть підповзти безшумно і ножами без крику порізати. Вдень — інша справа.
Так ми гонили за партизанами з п'ять тижнів. Нарешті до нас дійшли чутки, що якась частина розбила їх дощенту, забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжипєц.
В цьому містечку 17 березня ми завантажилися в поїзд і через Люблін і Кельце виїхали до Нойгамеру, куди переїхала наша дивізія на дальший вишкіл. Там мабуть хтось нас вітав, зокрема вислухав звіт, а після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що ми такого зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину. На цьому бойова група «Баєрсдорф» завершила своє існування.
Маю світлину, як ми за дротами ідемо по зупу.
Опісля нас включили до складу 29 полку, яким командував майор Евген Побігущий. Участь в бойовій групі Баєрсдорфа в ролі звичайного стрільця «міт бротбойтель унд гільзензак» не дає мені жодної інформації про структуру, бойові дії та підсумки всієї кампанії. Подаю так, як я це бачив і пережив. Це враження стрільця, якого кидали куди було потрібно згідно плянів, розроблених в штабі і переданих сотенним до виконання. Не можу критикувати загально і наших вище поставлених старшин, бо я їх не бачив і не знав.
Все-таки можу висловити свої міркування з приводу деяких думок, які вже були висловлені і опубліковані. Майор Гайке у своїй книжці висловив думку, що ця група не виконала покладеного на неї завдання, бо стрільці були недосвідчені і не навчені діяти разом. Я, як тодішній стрілець, можу цьому заперечити, бо від нас, рядових, не вимагалося нічого такого, чого ми не знали і не могли виконати. Не була це гармонія великих з'єднань в період складної тактичної чи навіть стратегічної операції, а звичайна «тшимай-лапай» та погоня пішки за ворогом, який мав у своєму розпорядженні примітивні засоби пересування, але мав їх. Якщо командування групою не могло дати собі ради, то що ми могли зробити, бродячи в снігах по коліна. А ворог втікав саньми.
Яка була мета групи? Не допустити Ковпака в Карпати і по можливості розбити його сили. Це власне група й зробила. Не кажу спеціяльно про нашу сотню, бо наш сотенний не дуже справився зі своєю роллю, але були інші з'єднання, які досягнули поставленої мети. Також «свербить» мене відповісти на статтю штабного полковника Р. Долинського, що до групи були додані чотири танки «Тигр», які брали участь в боях. Не знаю, як далеко від нашої сотні знаходився штаб групи, при я кому мали постійно стояти ці Тигри. Але в бою з вітряком ми стріляли не на віват, або попросту, щоб вистріляти принесену амуніцію, але був наказ, що власне в тому вітряку засіли партизанські спостерігачі, які точно передавали свої спостереження ворожим скорострілам і гарматам. А нам на допомогу прийшли не Тигри, а дві штурмові гармати. Не знаю якого вони були типу, бо нас цього не вчили. А штурмова гармата відрізняється від танка тим, що не має поворотної башти. Тим більше, що Тигри це було щось нове і мали дуже характерний силует. Це моїх кілька сотиків до опису цієї операції.
Тепер знову назад до Нойгамеру: табір чи то бараки, до яких ми прийшли, мали в собі щось такого, що нам було не до вподоби. Вони також були на піску, як у Гайделяґері, але все було якесь брудне. Точно не можу сказати, але ми мали якесь почуття вогкости.
Від розташованих там військових одиниць, від їх вояків — наших знайомих, ми дещо дізналися про деяких наших командирів, переважно про майора Е. Побігущого. Ми були горді, що він був призначений командиром 29 полку, але дивно нам було, що він наказав воякам на марші або на вправах виконувати такі пісні «до складу й прикладу», які мабуть були тільки вживані в польській армії. Слава Богу, що ми не загріли місця в Нойгамері і разом з іншими ми виїхали 4 квітня на підстаршинський вишкіл до міста Ляуенбурґ на Помор'ї недалеко Балтійського моря.
Ляуенбурґ
4 квітня 1944 року ми виїхали до Ляуенбурґу на Помор'ї. Напевно доїхали туди дуже швидко, бо по дорозі не було жодних затримок. Ми були в «корінній» Німеччині і не було ніяких перешкод зі сторони партизанів. Приїхали ми перед полуднем. Тільки-но поїзд прибув на станцію, як вискочили наші нові вишкільники і з криком та галайканням, немов ті чорти, почали нас квапити до всього, що вони наказували робити. Ми не дуже поспішали, бо що це за робота, коли вони «навіть нам не представилися». Але мали нашивки, як не унтершарфірера, то вищі. Ми хоч-не-хоч мусіли їх слухатися. Вишикували нас в колону і повели на нові квартири, які знаходились у великих гарних приміщеннях колишнього будинку вар'ятів. Як тільки ми перейшли браму, то кожен подумав собі: «Ну й попав ти, братику».