Наша сотня не була єдиною на цьому вишколі і від німців та попередників, які тут бували, ми дізналися про наше «майбутнє». Зокрема, всі натякали на «штреп», який ми скоро мали на своїй шкірі перенести. Один із стрільців був Кремта, який всю частину вишколу перебув з попереднім випуском, але мабуть захворів і мав завершувати вишкіл з нами. Перша річ, яка кинулась нам у вічі, це напис, що був мабуть на стрільниці «Ес клінґт ді заґе, нур 200 таґе»[22]. Це всі, хто тут побував, рахували день за днем до завершення цієї каторги. Цю цифра кожного дня замінювалась іншою і це давало нам надію витримати до кінця. Також зорганізувався наш хор під керівництвом Стасишина. Вони мали свої вправи в театральній залі. Крім того, нам показували навчальні фільми.
Наші зв'язкові старшини, хорунжі Бачинський і Хицяк, приглядалися до нашого вишколу і співчували нам, коли з нас котилися останні поти. Але мабуть це все, що вони робили. Полегшити нашої долі не могли, але втручалися тільки у випадку якоїсь кривди чи несправедливости. Уштуф Хицяк виглядав на хитренького старшину з часів Першої світової війни. Був низькорослим. Його син служив з нами і не виглядав якимось надзвичайним, зовсім не був кремезним, ані героєм, а навпаки, мав зовсім протилежні риси. Через його небажання і опір вся сотня «отримувала по кулях». Були стрільці як він і інші, які невідомо яким способом, дісталися на вишкіл, але їм тут не було місця. Вони зовсім не підходили на підстрашин — на таких, яких з нас хотіли зробити. Таких, які мають бути і на яких тримається армія, тобто кістками цієї структури, ніби скелетом людини. Вони мучилися і нас через них мучили. Але їх не відсилали назад і вони витримали до кінця.
Чотовий уштуф Лінненліке був дуже суворим вишкільником, такими ж були і всі ройові — Морґенталер та інші. Кожен ройовий старався, щоб його рій в будь-якому питанні завжди був на першому місці. Я думаю, що нашому Морґенталерові це вдавалося, бо ми хотіли це зробити. Приватно, після занять всі вони були добрими, хоч до рани прикладай, але ненадовго. Вміли не допускати до надто великого зближення, щоб тримати ще потрібний авторитет надалі. Інша група мала уша Пльонташа. Морґенталер мабуть умів трохи по-польськи, але висловившись кількома словами де-не-де, далі не признавався. Шпіс спочатку також був суворий як і всі, опісля, коли ми зжилися ближче, злагіднів, але не дуже.
Уштуфа Бачинського, якого тут прозвали цісарем, я бачив в Америці на оселі ім. Ольжича в Лігайтоні, Пенсильванія, але він незабаром помер. Уштуф Хицяк пізніше був у дивізії. Не знаю, чи був він під Бродами, чи ні. Читав про нього в якихось спогадах, чув, що виїхав до Австралії. Всі ці наші підстаршини були молоді, але знали своє місце у військовій ієрархії.
Але почну дещо про сам вишкіл. Перше, що зовсім не виглядало по-людськи, це був вихід на початкові стройові вправи. За брамою, якою ми ввійшли в табір, була велика площа, заросла травою і не дуже збита ногами. Вишикувавши нас в лаву, рукою вказали, де кожна чота і кожна група має мати своє місце. Група від групи мали бути віддалені на кільканадцять метрів і здавалося, що все зрозуміло і все має бути в порядку, але при виконанні наказу не було так легко. На певний час ми мали зайняти свої місця, але ми були в останній групі нашої чоти. За дуже короткий час треба було прибігти на своє місце, стати в лаві і очікувати наказів. Але завжди так було, що нам бракувало часу, і коли інструктор вже закінчив рахувати, ми ще бігли на своє місце. Зрозуміло, що була команда «цурiк» і знову всі повертались назад. Коли мабуть виглядало, що ми вчасно зробили все, то ми були такі змучені, що нам нічого не було в голові, крім впасти на землю і трошки відпочити.
Так тривало півдня, поки ми не навчилися все виконувати швидко. Пізніше вже не було так зле, бо ми були швидкими, а мета вже була досягнена. І наші інструктори вже не звертали на швидкість виконання команд такої пильної уваги. Але все-таки їх потрібно було виконувати швидко. Наближався обід і після такого гонення не обходилось без славного «гінлєґен», «ауф, марш», «фліґер фон лінкс» і так далі. Ми знову збігалися на час в лаву і «праворуч, рівний крок, ходом руш» і пісня («айн лід»). Якщо пісня за першим разом вийшла добре і вже підходив обід, все було нормально і ми спокійно входили на подвір'я. Якщо щось не йшло, а було трохи вільного часу, то «гінлєґен» повторювалося інструкторами досхочу.
Коли нас розпускали на подвір'ї, ми бігли скидати з себе упряж і вмиватися, швидко чистили черевики, причісувались і під командою уфауде з їдунками йшли на кухню по обід. Повертались також разом і в кімнаті з'їдали свої порції. Переважно як всюди — кілька бараболь в лушпинні, якийсь соус та трохи м'яса. З'ївши це, кожен помив їдунку і закуривши цигарку, чекав на післяобідню збірку. Мій спільник Палій не курив і мабуть вимінював цигарки за їжу. Був він в порівнянні зі мною хлопцем грубої кости. Мав велику голову, а на лиці — сліди від віспи. Був добрим товаришем і завжди допомагав у біді.