Іншою справою було лежати на землі, коли танк проїжджав понад нами. Звичайно танки під низом мають просвіт між дном корпусу та поверхнею землі, що становить переважно 45–50 см. На твердому ґрунті ця віддаль витримується, але коли гусениці танка грузнуть в м'якій землі, ця віддаль зменшується. Добре, що при війську служать хлопці, а не старші чоловіки. Бо якби так хтось лежав з черевом, то хіба затримав би ним танк. Очевидно, що я жартую. Але при цій вправі я якось необачно підніс голову і верх шолома зачепив дно танка. Добре, що він їхав повільно, бо відірвав би мені голову. Я швидко повернув голову на бік, бо так і треба було її постійно тримати. Таким чином уник якоїсь поважної катастрофи. Який би то був з мене підстаршина без голови? Додам, що той танк також котили стрільці, бо справжні танки воювали на фронті.
Крім тих вправ, які я назвав, ми мали цілу серію вправ на місцевості, де нас навчали копати стрілецькі окопи у вигляді латинської букви «L», як охорони від танків. Вивчали також дії цілої групи панцербекампфунґґруппе. Для успішної боротьби проти танків нам показували спеціяльні фільми. Хоча ми були групою важких скорострілів і тільки третя чота була ґранатометною, але нам всім дали повправлятися з ґранатометом, щоб ми «покуштували цього соусу». Ґранатомети, якими ми користувалися, були середнього калібру 81 мм. Вони розбиралися на три частини (труба з кульковою основою, ніжки і кругла плита) і переносилися людьми. Це була свого роду артилерія, якою користувалася піхота, дуже ефективна в боротьбі на близькій, середній та дальшій відстані.
125 мм ґранатомет, з яким ми виконували вправи, був німецьким військовим трофеєм, забраним в бою у совєтської армії, важкий і незграбний, який німці також ввели до свого озброєння. Звичайно, возили його вже складеного на спеціяльному візку, а коли треба було його встановити на позицію, заїжджали візочком на місце, де він мав стояти. Стрільці відчіпали його з візка і, тримаючи за ніжки, ставили на землю разом з плитою. Ґранати для нього також перевозилися на візочку. Нам казали, що при зміні позиції, так званому «штелюнґвексель» плита так вгрузала в землю, що треба було її зривати ґранатою, щоб витягнути. Тому, що цей був для вправ і для нього не було візочка, весь ґранатомет був вміщений на квадратовому німецькому візку з ґумовими колесами, що служив для перевезення амуніції. Рура[23] лежала посередині на блоках з дерева, які мали півкруглі жолобки. Плита зачеплена за гаки з одного боку, а ніжки — з другого. Всі частини були припняті ремінцями. Очевидно, що тягловою силою були стрільці. Четверо взяли за дишель, а решта по боках та ззаду. Їхали як по маслі. Гірше було із завантаженням, розвантаженням та встановленням на позиції. Всі ці речі були дуже важкі, а крім того, треба було робити швидко, бо «ворог» не чекав. Не дивно, що в такій ситуації біда може легко трапитися. Не знаю, як йшло іншим, але мені це сталося. Я притиснув собі пальці, коли необережно спустив трубу, а наступного разу при вкладенні плити на місце поздирав шкіру на пальцях обидвох рук. Рани не дуже загоювалися, бо все це було змазане оливою або шміром до зброї. Але через кілька тижнів при частому митті рук рани затягнулися.
Проводили ми бойові стрільби з крісів і скорострілів далеко від приміщень. Пригадую одну нічну вправу, проведену з метою навчити нас відбивати нічну атаку ворога. Ворогом служили шайби, які мотор тягнув у нашу сторону і створювалось враження наступаючої піхоти. В результаті нашої стрільби кілька шайб було подіравлено, але в цілому стрільба не була успішною, бо в нормальних умовах скоростріли робили з шайб решето. Жаль, що ці вправи були тільки один раз. Вночі все навколо виглядає більш таємничим і кожен звук чути інакше, краще і часто невправне вухо може помилитися у визначенні джерела звуку. Там, у полі, також відбувалися практичні лекції з опису цілей — шайбенбешрайбунґ. Інколи уша вибирав одного з нас і наказував вести лекцію з матеріялу, який вивчали. Маю світлину, на якій зображено, як Бойчук описує кріс, а ми стоїмо навколо стояка. В стрільбі з крісів я постійно отримував непогані результати і напевно був одним з найкращих стрільців.
На основі результатів стрільб вибрано кількох з нас і однієї суботи або неділі ми ходили змагатися в місто Ляуенбурґ з групою СА чи ТОДТ за першість. Ми власне представляли нашу школу. Пішов з нами уша Морґенталер та інші. Але результат стрільби не був вражаючим. Як самі підстаршини визнали, якби ми мали свої кріси 7.9 мм, то було би інакше. Ми їх знали добре, а це дали нам «флоберти», щоб бити горобців, «22 лонґ райфл» спортивні кріси. Ми відвикли від чогось легкого та делікатного, але все-таки гідно представляли школу. Хоч першого місця не взяли, але якесь там нам випало. Теоретичні виклади відбувалися в призначеній для цього залі. Нераз в ході лекції чути було, як хтось з хлопців захропів. Тоді в залежності від настрою уштуфа Лінненліке або всі зривалися для протвереження зі сну, або «пускав кантом» і за вийнятком стусана в бік сплячого і під загальний сміх залі все завершувалося добре.