Спочатку нас нікуди не відпускали, але коли навчили правильно вітатись, то в одну з неділь випустили нас на кілька годин в місто. Не знаючи вулиць, ми звичайно ходили зі своїми груповими і оглядали важливі та цікаві об'єкти. Одним з них був «Гінденбурґтурм». Перед виходом в місто нас оглядали з ніг до голови, щоб все було в порядку. Черевики мали блищати мов золото, однострій також, шапки — не дуже набік голови, пояс мав блищати, баґнет — також. Перевіряли руки і оглядали навіть нігті, чи видно де крихітки «жалоби»[26]. Один зі стрільців, мабуть Нич, десь роздобув пояс, зроблений з якогось пластичного матеріялу, що навіть німці йому заздрили. Він виблискував як дзеркало, але найбільшою його перевагою було те, що не треба було його дуже начищати, а тільки протерти шматкою. Де він його дістав — не знаю. Був з нього дуже гордий, а коли випускали в місто самих підстаршин, то уша Морґенталер усе в нього позичав.
Не знаю з яких причин, але наш уштуф Лінненліке кудись від нас поїхав, а на його місце прибув інший уштуф, якого прізвища я ніколи не знав або забув. Він був молодий, але більш людяний. Пам'ятаю, що він під час вправ за брамою навчив нас гарно і правильно маршерувати. Переважно, коли лунала команда «ім ґляйх шрітт марш» все чомусь задні ради колони чули це на якусь долю секунди пізніше і коли передні підносили ноги, задні робили це трохи пізніше. Дотепер ніхто цього не зауважував, аж він навчив нас починати рух одночасно. З того часу ми дійсно марширували як годинник. І це мабуть вперше у нас так вийшло. Виглядало так ніби ноги у всіх були пов'язані одним шнурком і за одним потягом всі разом підіймались. Дуже вражаюче, хоч таке просте. Заслуга в цьому командира, який справді дбав про свій відділ.
Про все згадую, але на кінець залишаю найважливіше, немов на десерт. Це справа штрепу — місця нашої каторги і поту, яке врізалося в пам'ять всім, хто бував у Ляуенбурґу.
Штреп — це місцевість за 20–30 км на північ від Ляуенбурґу в сторону Балтійського моря. Виглядав немов піщана пустеля Сахара, покритий рідкою зеленню для прохолоди та урізноманітнення. Найкраще місце щоб «давати по кулях», бо по піску важко ходити, а не те, що бігати з повним оснащенням. Пісок залазить всюди: в черевики, в рота, набивається в щилини нашої зброї. Навіть під час їжі скрегоче під зубами. Всюди ми бродили по пісках і кляли їх на чому світ стоїть. Слава Богу, що на штреп ми їхали автами, а то при пішому марші віддали б душу.
Пам'ятаю, що одного разу під час вправ ми вийшли на асфальтову дорогу. Побачили при ній баньки з молоком. Хтось зі стрільців відкрив одну і напився молока, щоб вгамувати спрагу. Не пройшло багато часу, як один з бауерів, який виставляв ці баньки, щоб їх фіра забрала і відвезла на місце призначення, повідомив про свою шкоду уштуфові Лінненліке. Тоді нам дісталося за це. Спочатку просили винних, щоб призналися і отримали кару. Коли ніхто не признавався, тоді муштрувати за кару всю сотню. Крикам не було кінця: «гінлєґен», «ауф», «марш-марш», «фліґер фон лінкс», «фон рехтс», «фон гінтен», «ґазалярм» і так без перерви. Ми навіть не знали, хто це зробив, і добре, що не знали. За ті муки, що ми невинно витерпіли, дорого би йому обійшлося.
Добре, що виїзди штреп відбувались що два тижні в середу та четвер, а не щотижня. Роман Припха у своїх спогадах про штреп написав: «І спитав Ісус вояків, де вони ідуть: — Ідемо на штреп. Відвернувся Ісус і гірко заплакав». Так казала усна леґенда. Якщо в час перевірки чийсь кріс був брудний або з піском, то наші уші казали, що там «цілий штреп». Власне через ці піски вправи, проведені в цьому терені, були справжньою каторгою. Фактично вони для нас не були чимось новим, чого ми ніколи не робили, але піски при цьому темпі виконання давалися нам взнаки.