Трапилось мені, то я простудився і щоб вигрітися, вдягнув довгі туркотові підштанники і в них ліг спати. Зрозуміло, що це було порушенням правил. На моє нещастя цієї ночі була перевірка і коли по команді «ахтунґ» я зіскочив з ліжка і став біля своєї шафки в довгих підштанниках, шпіс записав мене і наступного дня я мусив відбути карну муштру з іншими, які були покарані за щось інше. Таке відбувалося щовечора і щоранку.
Одного разу після ранкового сиґналу дзвінка, коли я разом з іншими зірвався з ліжка і біг до своєї шафки, мені затерпла у сні нога і я не міг на неї стати. Замість добігти, я впав мов підкошений і простягнувся на всю довжину тіла на підлозі. Та довго не лежав. Миттю зірвався і, тягнучи ногу за собою, на одній нозі поскакав до своєї шафки. Через хвилину нога відійшла і все було в порядку, але я був злий на себе, щo став причиною смішного видовища.
Але немає злого без доброго. Траплялося, що часом в дні, на які були запляновані якісь вправи в полі, падали великі дощі. Нам замість того наказували вправлятися в кімнаті. Наш уша також був з нами, щоб проводити вправи, але йому також не хотілося і ми про око вдавали, ніби щось робимо. Ми вправляли зміну стрільців на позиції по команді «ініцен вексельн». Полягала вона в тому, щоб при розкладеному на лафеті скорострілі всі були па своїх місцях. Стрілець перший номер лежав за скорострілом. Біля нього лежав другий номер, який підтримував стрічку, щоб правильна йшла в скоростріл. Третій номер знаходився позаду і мав запасну люфу та дві скриньки амуніції, номери четвертий, п'ятий та шостий також були зі запасними люфами та скриньками. За наказом «шіцен вексельн»[27] один з них підсувався ближче до другого, а тоді на команду «аусфірен»[28] цей другий на пальцях рук і ніг піднімався і коли нижній переходив направо, він перескакував наліво. Це ми вправляли постійно, поки не опанували. Метою було те, що із бою неможливо піднятись на повний ріст і перейти на другу сторону, бо легко можна зістати прошитим кулями. А так все відбувалося при землі і швидко.
Уштуф Лінненліке протягом часу наших вправ не мав що робити, проходив по коридору і шукав собі «шпарґи», тобто брав кріс за крісом зі стояка і дивився, чи люфа чиста. Хоча ми чистили кріси щодня, але чи це була погана олива, чи це робила вогкість того дня — факт, що люфа не була блискуча. Ніхто не звертав уваги на його «забаву», аж доки він не почав зачитувати номерів крісів, що були брудні. Назвав і мій номер. Тимчасом він послав стрільця по шпіса, щоб записав всіх, хто мав бути покараний. За той час я взяв свого кріса, взяв свій «рейніґунґґерет»[29], перепустив через люфу і знову поставив кріс на своє місце. Коли вже прийшов шпіс і вони обидва стали записувати, він подивився знову, але кріс був чистий — все-таки мене записав і я наступного дня робив карну муштру у повному оснащенні не дивлячись на дощову погоду. Не допомагали мої вияснення уші, що причиною всього була погана олива. Муштру я мусів відбути. Я не був єдиний і після того ми мокрі та вимазані немов чорти повернулися до кімнати.
Не пригадую собі з якої нагоди мали ми так званий «маскенбаль». Він полягав у тому, що на збірку нам було наказано вийти у повному однострої та оснащенні. Коли переглянули сотню, то наказали щоб через кілька хвилин ми прибули на збірку в іншому однострої і з іншим оснащенням. Часом у повному з торністрою і всім добром, що ми мали, часом в легкому без лопатки, чи чогось іншого. Всі, що прибули до зазначеного терміну, були звільнені від дальших перевдягань, а інші мусіли переодягатися далі і виходити на збірку. Звичайно, щасливці, що скоро перевдягнулися і були звільнені від збірки, допомагали іншим, які продовжували перевдягатися. Або подавали їм речі, або шнурували черевики. Найгірше було при зміні дреліха на однострій «А» або «Б», коли треба було все скидати з себе. Не можна було на дреліх одягати інший однострій, бо вони все перевіряли чи добре було одягнуто. Тривало це добрих кілька годин, а мій товариш Палій допомагав мені при цьому. Попросту вони хотіли нам, майбутнім підстаршинам, показати як навчати вояків у всьому неможливому, коли не знали, що робити, а мали вільний час. Також показали нам, як цілу сотню швидко гонити без падання і бігання через зміну одягу. Пригадую, як оповідав мені мій батько, що служив в австрійському війську, як їхні командири колись знайшли на подвір'ї кусок стебла. Наказали покласти його на розстелений коц, всі солдати тримали цей коц за краї і з повагою несли до викопаної ями, що могла помістити людину. Закопували стебло з великою церемонією. Були ще й інші вигадки фельдфебелів. Щось подібного було і в польському війську — чув я про це, ще будучи малим.