Тут вони втішалися, а для нас це була наука, бо ми ще такого не пережили. А по-друге це була наука вправности та швидкости.
Не пригадую собі з якої нагоди це сталося і хто зі стрільців був висланий, але знаю, що був Мотика, бо він це описав у якомусь журналі. Їздили стрільці на Балтійське море, де була база підводних човнів і побували на одному з них і навіть для показу занурювалися у воду. Приїхавши назад, оповідали нам про свою поїздку та враження.
Дивлячись на одну з світлин, зроблених в Ляуенбурґу, бачу що стрілець Саєвич має підв'язану руку. Пригадую собі цілу історію випадку, який трапився при киданні ґранат. Німці набирали до праці на своїх фабриках чужинців, а серед них і поляків, які взагалі ставилися до німців вороже і саботували виробництво зброї як тільки могли. Мабуть хтось з саботажників виготовив і ґранату, яку мав кидати Саєвич. Вона не мала в собі часового запальника і як тільки він потягнув за шнур, вона негайно вибухнула в руці. Мабуть, що це була «сліпа» ґраната, але вибух призвів до того, що йому перев'язали руку, але протягом тижня часу все загоїлося.
Одного дня після обіду прийшла звістка, що аліянти висадилися в Німеччині. Не знаю, що це була за висадка, бо ніде в книжках не знайшов про неї згадок. Знаю, що після такої події ми в повній бойовій готовості і з повним оснащенням повантажились на покриті брезентом вантажні авта і мали від'їхати на айнзатц. Не знаю, хто спричинив відклик. Здогадуюсь, що наші старшини повідомили дивізію, звідки прийшов наказ нас не брати, бо при формуванні дивізії було зазначено, що ми ніколи не будемо застосовані в боротьбі проти аліянтів, тільки на сході проти большевиків.
На початку ми все сприймали серйозно і кожну догану сприймали як особисті порахунки, але з часом зрозуміли, що воно так не є і почали сприймати з гумором. Наслідок цього був той, що стало легше все переносити і не було ніякої особистої ненависти. Було написано «ес клінґт ді заґе нур 200 таґе» і ми цього кінця чекали, але несподівано урвалося. Нас повідомили, що сотня далі завершить вишкіл, після якого стрільці отримають звання уша, а ті, імена яких будуть зачитані, мають зібрати свої речі і завтра зранку виїжджають до Нойгамеру, а звідтам на старшинський вишкіл. Були це всі із завершеною середньою освітою (по матурі), яким вже давно обіцяли вишкіл, час якого настав щойно тепер після трьох виснажливих вишколів. Ми почувалися добре і не раз між собою повторювали, що якби цілу нашу дивізію пропустити через Ляуенбурґ, то жодна сила не могла би з нею зрівнятися. Перед тим ми всі зробили на подвір'ї світлину з нашими старшинами і підстаршинами, яка стала доброю пам'яткою.
Виїхали ми 4 квітня 1944 року, а поверталися 6 липня до Нойгамеру. День перед тим ми не мали жодних занять. Я сидів і курив на підвіконнику відкритого вікна в кімнаті і думав про те, що в цій школі пережив і добре, і зле. Стало якось дивно на серці, немов прощався з кимось або чимось рідним. Наступного дня всі ми в маршовій колоні під проводом наших інструкторів йшли на станцію. Після побажання сотенним і шпісом щастя на новому вишколі, щиро попрощалися з ушами Морґенталером, Пльонташем та іншими, яких знали. Поїзд виїхав у 8.30. Через день чи два ми прибули до Нойгамеру, тимчасово призначені до полку майора Побігущого. Ніяких поважних вправ ми не виконували, але мали нагоду навчити наших стрільців метод маскування лиця та вживання лопати. До нас приєднали ще інших стрільців, які вже навіть були штурманами. Серед них були Осип Змія та Евген Гумецький. Всі ми через тиждень ще в середу 13 липня поїхали до Позен-Трескау на новий вишкіл.
Позен-Трескау: «Юнкершулє Брауншвайґ»
Славна «Юнкершулє Брауншвайґ», яка перед цим знаходилась десь в Центральній Німеччині, після її збомбардування аліянтами була перенесена до Трескау біля Познані, тому й називалась Позен-Трескау. На цьому місці ще за Польщі був вишкільний табір. Приїхали ми туди через два дні, бо від 15 липня до 15 грудня ми вже були її учнями. Знову нові люди, нове місце, нові інструктори і нові матеріяли. Але це вже було зовсім не те, що було дотепер. Поділили нас на сотні, які називалися «юнкершафтами». Було нас стільки кандидатів, що один юнкершафт приєднали до німців, чи то до німецької інспекції. Помістили нас в будинку колишнього жіночого монастиря над рікою Вартою. Проживали ми в кімнатах на кілька осіб, кріси стояли в коридорі.
Головна управа школи, навчальні залі, арешт, вартівня і житло начальника школи генерала Баляуфа були віддалені на кількасот метрів від нас. Командиром інспекції був уштуф Кемпке, а нашим юнкершафтом командував уштуф Зальґе, якого через якийсь час через його часте вживання слова тойфель[30] почали називати тойфелем. Вони вже не були такими «ганячами» як попередники з Ляуенбурґу і першого разу, коли ми стали бігти на збірку, щоб стати в стрій, Зальґе нас затримав і пояснив, що «айн фірер льойфт ніхт»[31]. Ми це добре запам'ятали і коли навмисне хотів нами ганяти і наказував збірку, ми йшли повільно, а коли він кричав «марш-марш» ми йому відповіли: «айн фірер льойфт ніхт». Тоді він зрозумів, що ми жартуємо і додав «абер ґейт міт шнеллєн курцен шріттен»[32].