Уштуф Кемпке був доброю людиною, був відзначений німецьким хрестом і це означало, що був інвалідом. Але на вправи ходив і одного разу за кару, а також щоб показати, що має владу над нами, почав нас ганяти. Саме в той час падав сильний дощ і він скинув з себе свій плащ-дощовик, щоб ми не почували себе покривдженими. Командував, стоячи під зливою. Давав всі можливі команди, а також «гінлєґен ауф» (якраз біля великої калюжі з водою). Мешкав він в будиночку біля нашої школи. Зальґе також був добрим, але коли потрібно було показати владу, то він вмів це робити.
Сніданки та вечері були як всюди. Це кава, по яку ходили чергові до кухні. Зате обіди відбувались у спільній їдальні школи з інструкторами і керівниками школи. Сиділи ми по четверо при столах, накритих білими обрусами. Їли з тарілок, вживаючи вилок та ножа. Їжу до столу приносили кельнери і дуже звертали увагу на поведінку. Мали навіть серветки. Починали їсти по команді «мальцайт», яку подавав командир школи.
Ходили на обіди колоною під проводом чергового уфауде. А коли в дорозі траплялось, що проходили біля старшини, то ми йшли далі, а черговий підходив до нього за 3 кроки і доповідав, що такий-то юнкершафт прямує до їдальні на обід. Черговий мусів бути дуже уважним, щоб своєчасно помітити старшину, бо в іншому випадку він прикликав до себе чергового і прямо на вулиці кілька разів командував йому «гінлєґен ауф». Черговими уфауде ми були самі по порядку. Свої військові речі ми самі підтримували в порядку, але підмітання та чищення кімнат, коридорів та умивальників виконували цивільні люди. Переважно це були польки, яких школа наймала. На вправи часто їздили на другий бік Варти поромом, який самі обслуговували. На стрільницю маршерували або їхали на роверах. Наказано було отримати ровери, не звертаючи уваги, чи хто вмів чи не вмів ними їхати. Мабуть німці вважали, що всі вміють на них їздити, але в нас не всі вміли. Бойчук та інші не вміли, але через годину прибули до нас, коли ми вже стріляли. Навчилися на швидкоруч. Була це піхотна школа і нас навчали маршерувати з крісом на лівому плечі. Бо дотепер ми його носили на правому плечі, не дивлячись до якої сотні належали: важкої чи ні. Крім того навчали нас маршерувати парадним кроком зі штивними ногами. Мушу признатися, що це нелегка справа.
Переправа поромом через Варту
Були і лекції володіння шаблею, але не такою звичайною, яку мав «Вермахт», але зовсім прямою як шпага для спортивних змагань з усіма знаками, що належала до зброї СС, так званої «деґен». Вийшли ми недалеко від наших будинків над ріку Варту. Роздали нам ці «деґен» і ми вправлялися в «грифах» за командою, що відповідала тим, які виконували стрільці крісами: «струнко, на плече кріс, почесть крісом віддай, на плече кріс, до стопи кріс, спочинь». Відносно до цього робили те саме шаблею. На команду «спочинь» вістря шаблі торкалося землі, а на команду «струнко» — вістря піднімалося на кілька сантиметрів над землею, на команду «на плече кріс» — шаблю підносили і клали на праве плече, на команду «почесть крісом віддай» — шаблю брали з правого плеча перед себе на висоту очей, а тоді поворотом руки направо вниз опускали шаблю під кутом 45 градусів і так залишали, на команду «до стопи кріс» — шаблю тримали біля ноги, але так, щоб не діставала вістрям землі. Після виконання всіх команд шаблю ховали в піхви. Так ми вправлялись, поки добре не навчились виконувати команди. Але було це тільки один раз.
Ми дуже тішились, коли в розкладі побачили заняття про двигун, але на єдиному занятті все й завершилося. Нам швидко пояснили як двигун працює, але тому, що нашою тягловою силою є коні, нам більше про нього не розповідали. Зате нас навчали, як керувати запрягом на більше як двоє коней і тим ми «забавлялися» досить довго, запрягаючи коней до воза чи гармати. Ліців[33] було багато і треба було вміти їх тримати в обидвох руках. Чим більше коней, тим важче їх було всіх тримати. Досить довго вчили нас верхової їзди і то по два рази в тиждень, щоб добре собі засвоїли. Починали від пояснення, де в коня голова, а де хвіст (я жартую, бо всі знають як кінь виглядає, але не всі мали нагоду на ньому їздити). Багато хлопців (наприклад, Бойчук) звикли до коней і для них в цій науці не було нічого нового.