Крім звичайних предметів також мали «вельтаншаулі-хешулюнґ», який викладав уштуф фон Палеске. Спочатку він викладав так, як це було написано для німців і ми як мавпи повторювали за ним про чорних та білих кріликів і про їхнє потомство — деяких чорних, деяких білих та, деяких мішаних. Пригадується мені приказка «Батько турок, мати грек, а я русский человек». Ми прислухалися до всього, що він говорив, і деякі речі треба було пам'ятати, бо він викликав окремих з нас і ставив запитання, які вимагали точних і конкретних відповідей. Все інше, що він говорив, були речі, які ми ловили одним і випускали іншим вухом. Не знаю на якому курсі і якого юнкершафту хтось підняв справу, яку німці пропаґували, що сходом мусить заволодіти німецький меч і плуг. Над цими речами ми нераз з ними вели суперечки, бо ми вже знали політику німців на сході. А він виправдовувався як міг, хотячи і нам догодити, і далі вести свою програму. Від цього часу більше нам не нав'язував німецьких поглядів, але дискусії відбувалися далі.
Прибули ми 15 липня, а вже через місяць відбулися перші іспити і 1 серпня ми отримали підвищення у званнях до ваффен юнкера. Всі, що їх не здали, були відіслані назад до дивізії. Наступного разу ми мали завершальні іспити і 1 вересня нас знову підвищили в званнях до ваффен штандартенюнкера.
В кімнатах ми мали радіо і, звичайно, всі мали можливість прослуховувати передачі радіостанції Бі-Бі-Сі з Лондону. Як тільки хтось з наших інструкторів наближався до кімнати, ми змінювали станцію, але вони добре про це знали і на одному батальйонному обговоренні чи відправі штурмбанфірер Діце нам про це сказав, даючи зрозуміти, що ми як майбутні фірери самі зможемо зробити для себе потрібний висновок з передач, знаючи, що в них є багато пропаґанди.
Початки вишколу припали якраз на час, коли наша дивізія виїхала на фронт під Броди. Там була оточена і пробивалася з кільця. Де-не-де про це доходили звістки, але ми не знали нічого певного, аж доки не приїхав до школи зв'язковий старшина уштуф Богдан Підгайний. Від нього ми дізналися про долю нашої дивізії. Часто ми заходили з ним в балачки. Не знаю, як це сталося, але в моїх записах є зазначене, що ми отримали звання оберюнкерів. Але на це не маю жодного доказу. Можливо, що про це нам сказав керівник вишколу, бо я маю фотографію, на якій видно ще одну смужку на ковнірі юнкера. Може хтось про це пригадає точніше.
Десь у цей період нам прислали військових шевців і вони в кожного зняли мірку для чобіт. Чоботи прислали перед останнім іспитом, але хто іспиту не здав, то чобіт не отримав. Були це чоботи з прямою і м'якою халявою. Мені попали з прямою і твердою халявою. Хотів з кимось помінятись, але не міг, бо не підходили розміри. Крім того, в мене був високий підйом стопи. Також нам привезли пістолети марки «зауер», які носили СС. Вермахт і ґестапо мали носити «вальтери». Це були наші власні пістолети, бо ми заплатили за них (як і за чоботи) з нашої вже підвищеної платні.
Часто мені доводилося мати службу в складі чергової чоти при головних воротах школи і всю процедуру вахцуґу я засвоїв, будучи кілька разів з нашою чотою. На головному вході треба було дуже вважати на німецьких старшин, які часто через нього проходили, і вчасно їх вітати. Крім воріт, ми мали перевіряти в'язничні камери, в яких сиділи декілька юнкерів-німців та секретарок, за те, що передавали одні другим результати іспитів. Пригадую дивний запах, який стояв у камері дівчат.
Спортом ми займались у спортзалі, а на плавання їздили у Познань до критого басейну. Спорт не мав великого впливу на результат остаточного іспиту, але впливав на зменшення кількости показників, які треба було досягнути. Одного разу нас завели в басейн і без попередження наказали стрибати у воду з висоти 3 метрів. Я любив плавати, бо навчився цього на Дністрі у Старому Самборі, але стрибати у воду, та ще й головою вниз, я не пробував. Там, де я купався, було мало таких місць, де можна було це робити. Єдине місце було біля «Сокола», де були величезні каменюки для охорони залізничного полотна від виливу ріки. Інші стрибали з цих каменів головою вниз, але я не вважав, що це розумно, бо хто не вмів добре стрибати, міг легко розбити голову до підводних скель. Найбільше, що я робив, це стрибав ногами вниз. Стали ми один за одним і по драбинці піднімаємось на трамплін. Три метри над водою — зовсім не страшно. Були такі як я, що ніколи не стрибали у воду і не знали правильної техніки стрибка. Хто вмів, то стрибав, тримаючи над головою витягнуті руки, якими пробивав воду. Бойчук був за кілька осіб переді мною і я бачив його невдалий стрибок. Він впав мов пляцок на воду тілом паралельно до поверхні води і зі звуком, ніби хтось сильно плеснув у долоні, пішов під воду. Коли виринув на поверхню, то груди і живіт були червоно-сині, але лице все було синє від удару та переживання. Обтрусився і вийшов на берег басейну. Інші, побачивши таке, стрибали ногами вперед або пропускали інших. Я зовсім спокійно став на трамплін, склав руки як для стрибка головою вниз, відбився і коли дошка загойдалася піді мною, злякався і швидко позадкував, щоб не впасти у воду. Почекав, аж всі перейшли, навіть ті, що тимчасово утрималися від стрибка, але ані руш не міг зробити. Вода здавалась такою далекою. Мене закликали стрибати. Коли вже весь відділ побачив, що заклики даремні і нема чого чекати, то хтось дав команду йти вдягатися. Тоді я зібрав рештки мужности і стрибнув ногами вниз. Це моя вагання спричинилося до обмеження моїх пунктів. Мене відсунули від перших десь на дев'яті місця. Здавалося мені, що цей вчинок для мене може бути катастрофою, тому що я не зовсім добре виконав вправи у спортивному залі.