Після того ми мали розмову з старшиною. Він навів як приклад відвагу тих, що не вміючи стрибати, за наказом стрибали у воду. Немов натякав на мій стрибок. Але що ж. Сталося — і вже цього не зміню. Вирішив, що наступного разу стрибну, хоч мав би навіть розбитися.
Я собі пояснював, що стрибок не є жодним проявом хоробрости, щоб оправдати себе перед самим собою. Оправдовуючи себе, я думаю, що так само як вояка не випускають спочатку на бій, не призвичаївши його до пострілів і всього, що вимагає бій, так і тут потрібно було спочатку стрибати з рівня басейну, потім з висоти одного метра, а щойно після того з висоти трьох метрів. Те саме при стрибках з парашутом, але вони на це дивилися інакше.
Досить часто нам доводилось їздити до Познані. Деякі їздили до «Української домівки», інші до приватних осіб, з якими познайомилися. Найбільше їздили до фотографа, щоб зробити світлини з новими пагонами. Як правило всі поверталися одночасно, бо був тільки один вечірній поїзд. На станції в Познані ми бачили фенріхів з вермахту, які мали вишкіл поруч з нами. Вони мали право носити шаблі і всі як один побренькували ними, а ми їм заздрили.
Зліва до права, верхній ряд: Степан Кукурудза, Ярослав Куницький, Вальтер Катаман, Ярослав Овад. Внизу перший зправа: Володимир Луців.
Нас було восьмеро в одній кімнаті: С. Кукурудза, Я. Куницький, Катаман, Я. Овад, Гладій, М. Палій, Атаманчук і В. Луців. Ми разом поїхали фотографуватись. Звичайно, Луців, Куницький, Катаман і я повертались назад разом. Входили до купе, що вже було частково зайняте дівчатами-польками, які доїжджали на роботу до Познані, а ввечері повертались додому. Як правило, ми сідали напроти них і вдавали дуже втомлених і ніби засинали. При цьому «сплячі», якщо сиділи на одній лавці з дівчатами, схиляли голови набік, на плечі дівчат, які розмовляли між собою. Як правило, вони нас ненавиділи і говорили, що «тих німаків різали б повільно тупими ножами» і тому подібне. Були і такі дівчата, що захищали нас як бідних змучених вояків, що ми також люди і таке інше. Коли приїжджали на станцію Трескау, ми «прокидалися» і, гарно подякувавши дівчатам за їхні розмови, виходили з вагону. Дівчата, чуючи наше звертання до них польською мовою, напевно ціпеніли зі страху, бо вони добре розуміли, яка може бути кара за такі розмови проти німецьких СС. Ми тоді ще не мали ні на ковнірах, ні на рукавах українських відзнак і нічим не відрізнялись від німців. Це була наша забава, яку ми часто любили робити при поверненні з Познані до вишколу. Нам завжди траплялись інші дівчата і ми з цього мали багато радощів і сміху. Найкраще для цього надавались Луців і Катаман. Тих запеклих польок, сповнених ненависти, було більше.
Пригадую собі, що мій сусід і товариш Палій десь дістав твори Ніцше і читав їх у вільний час. Книжку він постійно носив з собою. Коли інші курили, він поринав у книгу. Кожного разу, коли щось прочитав, то виривав прочитані сторінки. Одного разу його застав за читанням наш командир школи. Він зацікавився і став питати Палія, як він оцінює погляди Ніцше. Говорили про різні речі, а ми тільки прислухалися до цієї розмови і не мали зеленого поняття, про що вони говорять. Генерал похвалив його і сказавши «вайтер махен», пішов далі.