Згадую, що вечорами ми слухали радіопередачі Бі-Бі-Сі з Лондону польською мовою, які мабуть були зашифрованими наказами або повідомленнями, але також подавали інформацію про бойові дії на заході. Я з Луцівим грали у вар'ятів і в момент, коли звучали позивні Бі-Бі-Сі, ми гасили світло, спускали волосся на очі, світили під бороду електричними ліхтариками, що робило нас дуже схожими не небіжчиків, і співали польську пісню, що її транслювало радіо, удаючи польських патріотів. «З димем пожаруф, з кужем крві братнєй, до цєбє, Панє, біє тен ґлос…» Ця пісня була складена під Львовом в час одного з польських повстань. Але одного разу за цим заняттям застав нас наш уштуф Зальґе, ми були спателичені, швидко переключились на іншу станцію і, поправивши волосся, виправдовувались перед ним, що ми так грались в інсценізацію, бо не знайшли, чогось іншого йому сказати. Якось викрутилися, але наступного дня знову робили те саме.
Навчання тривало далі і наближалися підсумкові письмові іспити, які ми здавали в присутності інструкторів. Вони дозволяли нам виходити «по потребі». Звичайно, ми робили це для того, щоб забігти до кімнати, заглянути до своїх записів і знайти правильну відповідь. Я знав свій матеріял, але коли випало навести товщину броні «Тигра» і його вагу, я насмілився попросити дозволу вийти «по потребі». Коли вже йшов до своєї кімнати по інформацію, якийсь внутрішній голос промовив мені, що так не потрібно робити. Я повернувся в зал та завершив своє завдання. Очевидно, що трохи помилився, але був задоволений, що не користувався шахрайством.
Одного разу під час обіду до нас звернувся командир школи. Ми не знали чого очікувати, але його промова була короткою і всіх задовільнила. Після звернення «майне юнкер» він сказав, що прийшла звістка з Берліну, що вся школа отримала два тижні відпустки. Кожен радів. Німці, бо вони були в себе вдома, а ми також, бо перед тим, як від'їхати у дивізію, будемо мати два тижні відпочинку. Багато з нас знали, де знаходяться їхні рідні і мали до кого їхати. Ці, що не мали нікого з родини, їхали до знайомих зі свого села або міста. Одним словом, промова генерала сподобалась усім. Тим більше, що він після такого вступу побажав нам всього найкращого («мальцайт»). Це було десь перед 15 грудня, бо до цього часу офіційно тривав вишкіл, а з цього дня починалась відпустка.
Перед тим ми були підвищені до звань штандартеноберюнкерів, що давало нам додаткову працю, бо треба було пришити нові відзнаки і обшити шапку вузькою срібною стрічкою як у старшин. Тому, що я мав красивий почерк, уштуф Зальґе дав мені доручення вписувати кожному у зольдбух дату і місце відпустки. При цьому розмовляв з нами в кімнаті і цікавився, яке прізвисько ми йому «пришили». Я спочатку вагався і не хотів сказати, а коли він запевнив мене, що не буде гніватися, я сказав йому, що його прозивають «тойфель». Він був здивований і не розумів чому. Я пояснив, що це його улюблений вислів, коли він сердитий. Не знаю, чи ці, що не здали іспитів, виїхали зразу в дивізію, чи разом зі всіма отримали відпустку.
Я їхав до мами в Ґоту. Шевчук також їхав у мою сторону до міста Ерфурт до односельців. Влаштували нам ще прощальну забаву, але я не дуже бавився, хоч дівчат було для кожного. По-перше, я тоді ще не вмів танцювати і тому не був великим аматором забав. Був трохи «дикий», а за час вишколів ще більше здичів, то для чого мені якась тимчасова дівчина. Декілька з нас, таких як я, трималися разом і разом розмовляли з дівчатами не пригадую про що. У них інший світ, а ми не були дуже гнучкі і товариські. Тому я дуже тішився, що ціла парада швидко закінчилась. Не можу собі ніяк пригадати, що сталося з нашими речами, та торністрами. Мабуть ще перед тим їх здали на склад, але мусили мати речі для перевдягання, хоча з чемоданами ми не ходили.
Ще в 1953 році у «Вістях», які виходили в Мюнхені, була опублікована стаття одного з старшин цього вишколу за підписом «Ю. Чорній, хор. І УД» під назвою «Вишкіл старшин у Першій Українській дивізії». Це був другий і останній випуск старшин. У цій статті автор більш фахово представив все це, що тепер роблю я, але більше в художній формі. Описав він цей вишкіл як шкільну задачу, додавши при цьому, що й він там був, але про свої дії не згадав. Я описую це все в рамках своєї групи або кімнати. З часом наші живі враження затираються в пам'яті, а декому нагадуються і переживаються ще раз і ще раз, стаючи свого роду «хлібом насущним». Одне, що можна закинути цьому авторові, це особливе виділення всіх моментів з нашого навчання, особливо маршів та нічних тривог. Видно, що автор до того часу не був на інших вишколах і тому все йому здавалось надзвичайним і неможливим. Мені після Ляуенбурґу весь вишкіл в Познані здавався відпочинком. Правда, це були речі «з іншої бочки», але все, що ми вивчали, було і є необхідним для того, щоб мати поняття, як бути старшиною.